Слава ЗСУ!

Мати (вимикає радіо). Ні, пі. Марні твої слова. Я не можу послати нікого, я вже пікого не маю. Тоні не може піти, Тоні ще дитина. ІІема такого’закону, щоб і діти йшли на війну. Це безглуздя. З якої речі ти посилаєш до війська чужих чоловіків і синів? Вони не твої, то й помовч! Чи ти маєш сина? Маєш, скажи? (Вмикає приймач).

Голос із приймача. Вже не людина, а сама вітчизна кличе вас. Я, ваша вітчизна, звертаюсь до всіх чоловіків. Я, мати-вітчизна, благаю своїх синів: обороніть мене, діти, обороніть...

Мати (вимикає приймач). Ні, ти не мати! Це я мати, я, я, розумієш? Яке ти маєш право на моїх дітей? Якби ти була мати, то не змогла б посилати їх на війну. Ти б сховала їх, як я, ти б замкнула їх і кричала б: не віддам, но віддам!.. Я вже не маю кого віддавати, так і знай! Тут нема 'нікого. Тут є тільки я, стара божевільна жінка. Я вже віддала всіх синів. Більше я не маю, не маю!..

У дверях став Топі,

Тоні. Матусю...

Мати (обертається). Чого тобі тут треба? (Скрикує 8 жахом). Тоні, і ти?.. (Кидаєтьея до нього й обмацує його). Ні, слава богу, це ти, це ти! Ти живий, правда? Як ти мене перелякав!.. Чого ти тут шукаєш, Тоні? Ти ж знаєш, що я не хочу, щоб ти... щоб ти тут слухав... ту жінку. Я не бажаю цього, Тоні!

Тоні. Мамо, так у неї ж такий... гарний і страшний голос! Ти знаєш, я можу уявити її, як живу: висока, бліда... очі такі великі... .

Мати. Не думай про неї.

Тоні. Так вона ж кличе мене.

Мати. Це не твоє діло, Топі. Хай собі балакає, що хоче. А ти сюди не ходи, синочку. Я замкну цю кімнату.

Тоні. Нащо?

Мати (сідає). А просто так, замкну —і квит. Я тут усякі запаси складу, харчі. Бо як буде війна, я ж муситиму чимось тебе годувати, мій маленький. А ця кімната однаково вже нам ні до чого... Слава богу, що я подбала про запаси! А житимемо внизу, в підвалі. Щоб нас ніхто не бачив. Хай дім буде наче вимерлий.

Тоні. Але ж, мамо...

Мати. Стривай, Тоні. Не бійся, я тебе добре заховаю, ніхто не бачитиме, що ти вдома. Надвір ие можна буде

виходити, але ти витерпиш — ми все витерпимо, поки оце лихо минеться. Ти й не знатимеш, що йде війна. Це не для тебе, правда? Ти для цього надто молодий. Ми заліземо в підвал, як миші, і ти читатимеш там книжки, правда? Та згадуватимеш, як надворі світить сонце. Ну скажи, хіба погано нам буде?

Тоні. Мамо, я прошу тебе... Прошу тебе, мамо, пусти мене!

Мати. Що це ти кажеш, дитино! Годі, чуєш?

Тоні. Матусю, прошу тебе, пусти мене, пусти, чуєш? Я запишуся в добровольці! Матусю, я не можу тут зоставатися.

М а т и. Не дурій, Тоні! Адже тебе не візьмуть до війська. Тобі ще нема вісімнадцяти.

Тоні. То нічого, матусю! Ось побачиш, усі підуть, увесь наш клас запишеться, мамо,ну прошу тебе, матусю, пусти мене!

Мати. Що ти плетеш, дурненький! Нащо ти там здався?

Тоні. Ні, мамо, ти не думай, я буду солдатом! Не гіршим від будь-кого з наших хлопців! Я вже дав слово...

Мати. Кому?

Тоні. Товаришам у школі, матусю.

М а т и. А по-моєму, Тоні, треба було зразу матір спитати, а не товаришів.

Тоні. Пробач, мамо, але як ідуть усі...

Мати. ...то не треба йти тобі, маленький мій. Ти зостанешся вдома.

Тоні. А чого це саме я маю зостатись?

Мати. Бо ти не годишся для війська. Ти занадто слабкий. Ну, і тому, що я не хочу, синочку. Хіба цього мало?

Тоні. Не сердься, мамо, але... сама зваж, тут же йдеться про все... про вітчизну... про народ...

М а т и. І ти врятуєш той народ, еге?"Без тебе не обійдуться? А я думаю, синку, що це тобі *не під силу.

Тоні. Якби так говорила кожна мати...

М а т и. То я б не здивувалася, любий. Ти гадаєш, мати може змиритися з тим, що в неї хтось відбирає дітей одного за одним? То вже й не мати буде — та, що таке стерпить.

Тоні. Але ж коли така страшна війна, мамо...

Мати. Не я в тому вийна, Тоні. І жодна мати не винна. Ми, матері, ніколи ніяких війн пе затівали, синочку; ми тільки розплачувалися за них своїми дітьми. Але я вже не буду така дурна, щоб віддати останнє. Хай там обходяться, як хочуть. Без мене. Я вже нічого не віддам. Я тебе не віддам, Тоні.

Тоні. Мамо, ти не сердься, але я... мушу піти. Розумієш, це ж... ну, одне слово, наказ. Усі чоловіки повинні зголоситись...

Мати. Який же ти чоловік, Тоні. Ти моя дитина. Досить мені заплющити очі, і я бачу знаєш що? Маленьке дитя, що сидить долі, щось жебонить і стромляє в ротик цяцьку. Не можна, Топі! Не можна! Вийми цяцю з ротика!

Т о н і. Я вже не дитина, матусю.

Мати. Справді? Ану йди сюди, глянь мені в очі. Ти, вначить, хочеш на війну? Я справді мала... дорослого сина, Тоні, але той син обіцяв мені... щось інше, не це, пам’ятаєш? Я вчила свого сина... ненавидіти війну, правда ж? Він казав: «Мамо, коли ми виростемо великі, війн більш не буде; ми їх не хочемо, ми вже не вбиватимемо, вже не дамося гнати нас на заріз; мамо, ну як може хтось зняти зброю на людину...» Правда, Тоні?