Слава ЗСУ!

— Ану покажіть,— мовив Мейзлік поблажливо.

— Та це дурниця, — засоромився поет. —Але, як хочете, я вам прочитаю.

І, натхненно закотивши очі під лоб, він співуче продекламував:

марш темних будинків раз два на місці стій світанок грає на мандоліні яому так зашарілась дівчино чому машиною в сто двадцять кінських сил поїдемо аж на край світу а може в Сінгапур авто летить спиніть спиніть кохання наше в поросі простерте

о дівчино о квіте зломлений

0 лебедина шия

1 перса й барабан і тарілки навіщо стільки сліз

— Оце й усе, — закінчив Нерад.

— Пробачте, а що це означає? —спитав Мейзлік.

— Та це ж усе про ту пригоду з автомобілем,— здивувався поет. — Невже не зрозуміло?

— По-моєму, не дуже, — сказав д-р Мейзлік критично.— Чогось я з цих віршів не бачу, що п’ятнадцятого літня о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль із таким і таким номером збив п’яну шістдесятирічну жебрачку Вожену Махачкову. Потерпілу відвезено в тяжкому стані до міської лікарні. Про всі ці факти, наскільки я помітив, у вашому вірші не згадано, добродію.

— Так це ж тільки сира, поверхнева дійсність,—відказав поет, обмацуючи свій аіс. — А поезія —то дійсність внутрішня, глибинна. Поезія —це вільні, надре-альні уявлення, які дійсність будить у підсвідомості

поета, розумієте? ІІу, всякі зорові та слухові асоціації. Ось їх і повинен сприйняти читач, і тоді він зрозумів вірші, — докірливим тоном пояснив Нерад.

— Е, ні, даруйте,— насупився Мейзлік. — А втім — дайте-но мені цей ваш опус. Ну, ось ви тут написали! «Марш темних будинків раз два на місці стій». Поясніть, будь ласка, як це розуміти.

— Житня вулиця, — спокійно відказав пост. — Два ряди будинків.

— А чому це саме Житня, а но Національний проспект, скажімо? — запитав Мейзлік скептично.

— Бо Національний проспект не такий рівний, — переконливо відповів Нерад.

— Далі... «Світанок грає на мандоліні». Ну, хай уже. «Чому так зашарілась дівчино чому?» Вибачте, звідки тут дівчина?

— Заграва, — пояснив поет лаконічно.

— Ах так. «Машиною в сто двадцять кінських сил поїдемо аж на край світу». Що це?

— Ну, це про ту автомашину, — розтлумачив поет.

— Вона справді мала мотор у сто двадцять сил?

— Не знаю. Я мав на увазі те, що вона їхала швидко.

— Ага. «А може в Сінгапур». Ради бога, чому саме в Сінгапур?

Поет знизав плечима.

— Оцього вже не знаю. Може, тому, що там живуть малайці.

— А до чого тут малайці?

Поет розгублено засовався на стільці.

— Може, машина була брунатного кольору? — сказав він замислено.— Щось брунатне там напевне було. Інакше 8відки б узявся Сінгапур?

— А інші очевидці кажуть, що вона була синя, темно-червона або чорна, — відповів Мейзлік.— Бачте, який вибір. На чиєму ж кольорі спинитись?

— На моєму, — відказав поет.— Він приємніший.

— «Кохання наше в поросі простерте о дівчино о квіте вломлений»,— читав далі Мейзлік. — Зломлений квіт — це, виходить, п’яна жебрачка?

— Невже я мав так і написати — «п’яна жебрачка»? — уразився поет. — Для мене то була просто жінка, і все.

— Ага! А це що —«о лебедина шия і перса й барабан і тарілки»? Це вільні асоціації?

— Покажіть-но, — трохи спантеличено попросив поет і схилив голову над папірцем. — Справді: «лебедіша шия і перса й барабан і тарілки» —що ж воно таке?

— Про це ж я й питаю, — буркнув Мейзлік досить ущипливо.

— Стривайте... —замислено мовив поет. — Щось там мусило бути таке, що підказало мені... Слухайте, а вам не здається, що двійка схожа на лебедину шию? Ось гляньте.

І написав олівцем цифру 2.

— Ага, — сказав Мейзлік уже уважніше. — А перса?

— Та це ж цифра три — дві кругленькі дужки, правда? — здивувався сам поет.

— Тут іще барабан і тарілки! — з напруженим інтересом вигукнув слідчий.

— Барабан і тарілки... — Нерад задумався. — Барабан і тарілки... може, це п’ятірка? Ось дивіться, — і він написав цифру 5.— Кругле черевце внизу —барабан, а над ним —тарілки.

— Заждіть... — Мейзлік написав на папірці число 235. — Ви, значить, певні, що машина мала номер двісті тридцять п’ять?

— Я взагалі не помітив ніякого номера,— рішуче заперечив Нерад. — Але щось таке там мусило бути, бо звідки ж воно взялось би в мене? —додав він якось розгублено, вдивляючись у свій твір. — А знаєте, це найкращі рядки в усьому вірші.

Через два дні д-р Мейзлік завітав до поета; цього разу Нерад не спав, у нього була якась дівчина, і він марно шукав очима вільний стілець, щоб посадити слідчого.