Слава ЗСУ!

«Ні,— безнадійно сказав собі лікар, — в особистих Бендиних справах ніхто не добере діла. Я не я буду, коли не таїться тут якась гидка історія; але тепер хай про це думає поліція».

Доктор Гольдберг, звичайно, не знав, як узялась за цю справу поліція і якими способами вона діє; він тільки чекав дедалі неспокійніше якоїсь звістки. Та минув уже місяць від зникнення Яна Бенди, і про актора почали говорити в минулому часі.

Якось надвечір Гольдберг зустрів старого актора Леб-душку; вони розговорилися і врешті згадали про Бенду.

— Ох і артист був! —згадував старий Лебдушка.— Я його пам’ятаю, ще коли йому було років двадцять п’ять. Бісів син, як він грав Освальда! Ви зпасте, студенти медики ходили до театру дивитись, який вигляд у паралітика. А як він уперше грав короля Ліра! Я навіть не знаю, як він грав, чуєте, бо я весь час дивився йому на руки. Вони в нього були мов у вісімдесятирічного діда —такі змерзлі, зсохлі, мізерні... я й досі не розумію, як він це зробив. Я ж таки теж умію гримуватись; але того, що робив Бенда, не зробить уже ніхто. Тільки актор може це оцінити.

Доктор Гольдберг із сумною втіхою слухав цей акторський некролог.

— Вимогливий артист був, добродію,—зітхнув Леб-душка. — Як він варив воду з театрального кравця! «Я не гратиму короля,— кричав було,— коли ви мені нашиєте таке дешеве мереживо!» Він не міг терпіти на собі бутафорської халтури. Коли готував роль Отелло, то оббігав усі антикварні крамниці, поки знайшов старовинний ренесансний перстень, і, граючи Отелло, весь час мав його на пальці. Він казав, що йому краще грається, коли на ньому є щось справжнє. Та він взагалі не грав, він просто... перевтілювався, — сказав Лебдушка нерішуче, не певний, чи правильного слова вжив. — А в антрактах завжди бував брутальний, мов биндюжник, і за* микався в своїй прибиральні, щоб ніхто не перебивав йому сценічного настрою. Через те він і пив, що завжди мав нерви, як струни, — замислено мовив Лебдушка.— Ну, я йду в кіно, — сказав він, прощаючись.

— Я піду з вами,— напросився доктор Гольдберг, не знаючи, як згаяти вечір.

У кінотеатрі йшов якийсь фільм з життя моряків, але Гольдберг навіть не бачив до пуття, що робиться на екрані: він мало не зі слізьми на очах слухав, як старий Лебдушка просторікає про Яна Бенду.

— Ні, це був не артист,— казав старий,— а якийсь диявол. Йому мало було одного життя, от що. В житті він був свинюкою, пане докторе, але на сцені це був справжній король або справжній злидень. Як він умів дати знак рукою—ніби все життя тільки те й робив, що наказував. А тим часом його батько був мандрівний гострильник. Он дивіться, отой йолоп на екрані: врятувався з розбитого корабля, сидить на безлюдному острові, а нігті обрізані. Бачте, як видно, що борода наліплена! Якби його грав Бенда, той відпустив би справжню бороду і під нігтями мав би справжній бруд... Пане докторе, що з вами?

— Вибачте,— підводячись, промимрив Гольдберг,— мені дещо пригадалося. Дякую вам,— і вибіг з кінотеатру. «Бенда відпустив би справжню бороду»,— повторював він. — І він її таки відпустиві Як це я зразу не здогадався!»

— До управління поліції! — крикнув він, ускочивши в перше таксі, яке трапилось. А коли добувся до нічного чергового-вахмістра, почав галасливо просити, умовляти, благати, щоб йому негайно, ради всього святого негайно з’ясували, чи другого вересня або в наступні дні не знайдено де-небудь — однаково del — трупа невідомого волоцюги. Проти всякого сподівання, вахмістр справді пішов кудись пошукати чи спитати —скоріше з нудьги,

Вранці він уже був в одній окружній управі й просив розбудити начальника. На щастя, виявилося, що той колись лікувався в Гольдберга: лікар власноручно розпоров і зашив його й вручив на пам’ять заспиртований у баночці апендикс. Внаслідок цього аж ніяк не поверхового знайомства він через дві години вже мав у руках дозвіл на ексгумацію і, стоячи поруч сердито насупленого окружного лікаря, дивився, як гробарі викопують труп невідомого волоцюги.

— Я ж вам кажу, колего, — бурчав окружний лікар,— ним уже цікавилася празька поліція. Годі й думати, щоб це був Бенда. Звичайнісінький бруднющий волоцюга.

— А воші у нього були? — зацікавлено спитав Гольдберг.

— Не знаю, — бридливо відказав лікар. — Та ви вже й не впізнаєте його, колего. Самі подумайте, труп цілий місяць пролежав у землі!

Коли могилу розкопали, докторові Гольдбергу довелось послати по горілку, бо інакше не можна було умовити гробарів, щоб вони витягли й занесли до трупарні те невимовне страхіття, що лежало на дні ями, зашите в лантух.