Слава ЗСУ!

Що ж, поцікавимося хоч тим, що наука називає психічним життям тварин. Отой високий добродій з розкошланою бородою яорпо-книжнпка, що в цю хвилину розпинається на кафедрі,— то знаменитий професор Дюбоск; здається, він громить якусь хибну теорію котрогось шановного колеги, але ми неспроможні встежити за цим боком його виступу. Аж за кілька хвилпн ми починаємо здогадуватися, що цей завзятий чорнокнижник говорить про сприйнятливість Andrias¹ а до кольорів і його здатність розрізняти відтінки. Не знаю, чп добре я все зрозумів, одначе в мене склалося враження, що Andrias Scheuchzeri, очевидно, трохи дальтонік, але й сам професор Дюбоск страшенно короткозорий — коли судити з того, як він підносить свої нотатки до товстих окулярів, що суворо блискають.

Після нього виступив усміхнений японець — доктор Окагава; він розповів щось про рефлекторну дугу та про зміни, які настають, коли перетяти якісь нервові шляхи в мозку Andrias’a; потім змалював поведінку Andrias’a, коли йому зруйнувати орган, відповідний нашому вушному лабіринтові. Далі професор Реман детально з’ясував, як реагує Andrias на електричне подразнення. Далі спалахнула якась суперечка між ним і професором Брукнером. C’est un type², той професор Брукнер — низенькнй, злостивий, жахливо поривчастий; окрім іншого, він твердив, що органи чуття в Andrias’a так само погано розвинені, як у людини, і він так само бідний на інстинкти; з чисто біологічного погляду ця тварина, так само як людина, стоїть на шляху до виродження і так само намагається надолужити свою біологічну неповноцінність тим, що ми називаємо інтелектом. Та, здається, інші фахівці не сприймали професора Врукнера серйозно —мабуть, через те, що пін не перетинав ніяких нервових шляхів і не посилав у мозок Andrias’a електричних імпульсів. Далі професор ван Дітен неквапливо, майже побожним тоном розповів, які розладп з'являються у Andrias’a, коли йому видалити праву лобну частку головного мозку нбо потиличну звивину лівої мозкової півкулі. Потім американський професор Деврайєнт зачитав доповідь...

Даруйте, я вже пе можу до ладу пригадати, про що саме, бо мені в ту хвилину почали снуватись у голові думки про те, які розладп з’явились бп у професора Деврайєнта, коли б йому видалити праву лобну частку головного мозку; і як би реагував усміхнений д-р Ока-гава на подразнення електричним струмом; і як би поводився професор Реман, коли б хтось зруйнував йому вушний лабіринт. Крім того, я відчув якусь непевність щодо своєї здатності розрізняти барви і щодо фактора t в моїх рухових реакціях. Мене охопив сумнів, чи маємо ми (в строго науковому розумінпі) право говорити про своє (тобто людське) духовне життя, поки мп не повндалялн одне одному мозкових часток і не поперетинали нервових шляхів. По суті, нам слід бп накинутись одне на одного зі скальпелями в руках, щоб взаємно впвчитп наше духовне життя. Щодо мене, то я ладен в іптересах науки розбити окуляри професорові Дюбоску або пускати електрнчпі імпульси в лисину професора ван Дітена, а потім опублікувати статтю про те, як вопн на це реагували. Скажу по правді, що я можу уявити їхню реакцію дуже яскраво. Менш яскраво спроможний я уявити, що робилося під час цих дослідів у душі Andrias¹ a Scheuchzeri; але я певен, що це надзвичайно терпляче й добродушне створіння. Бо жодна із знаменитостей, які виступали па конгресі, не повідомила, що бідолаха Andrias Scheuchzeri хоч раз колись розлютився.

Я не маю сумніву, що Перший конгрес хвостатих земноводпих 8паменує собою велпчезні успіхи науки; але як випаде мені вільний день, я піду в Jardin des Plantes¹, до басейну Andrias’a Scheuchzeri, і потихеньку скажу йому: «Слухай, саламандро! Як настане колись твій день, гляди не здумай вивчати по-науковому психічне життя людей!»

Завдяки цим науковим дослідженням люди перестали вважати саламандр якимось дивом; у тверезому світлі науки саламандри значною мірою втратили свій первісний ореол надзвичайності й винятковості; ставши об’єктом психологічних тестів, вони виявили вельми пересічні й нецікаві властивості; наука відсунула їхню високу обдарованість у сферу легенд. Наука відкрила Нормальну Саламандру, що виявилась зовсім нецікавим і досить обме женим створінням, і тільки газети ще відшукували час від часу Чудесну Саламандру, що вміла перемножувати в голові п’ятизначні числа, але й це перестало розважатї людей, особливо коли з’ясувалося, що цього після належ ного тренування може навчитись і звичайна людина Одно слово, люди почали вважати саламандр за щось таї само звичайне, як арифмометр чи якийсь там автомат у них уже не бачили таємничих істот, що виринули з незнаних глибин бозна-чого й навіщо. Крім того, люди ніколи не вважають таємничим того, що служить їм і дає користь; таємничим здається тільки те, що шкодить або загрожує. А оскільки саламандри виявились істотами надзвичайно корисними з дуже багатьох поглядів, то в них просто стали вбачати природну складову частину раціонального й нормального життєвого ладу.