Слава ЗСУ!

Осьде знову.,» — Повондра-батько поклав люльку.-— Осьде пишуть, що біля міста Канкесантурай на Цейлоні саламандри напали на якесь село, бо тубільці нібито вбили там кількох саламандр. Викликано поліцію й загін солдатів-тубільців, — уголос прочитав пан Повондра,— і почалася справжня перестрілка між саламандрами й людьми. Кількох солдатів поранено... — Повондра-батько поклав газету. — Це вже мені не подобається, матінко.

— Чому? —здивувалась пані Повондрова, що старанно й задоволено приплескувала кільцями ножиць місце, де раніш був острів Цейлон. — Що ж тут такого?

— Не знаю,— промовив Повондра-батько й почав схвильовано ходити по кімнаті. — Але це мені чогось не подобається. Ні, ні, це мені не до смаку. Перестрілка між людьми й саламандрами — це нікуди не годиться.

— А може, ті саламандри тільки оборонялись,— заспокійливо сказала пані Повондрова й поклала шкарпетки.

— Отож-бо,— занепокоєно буркнув пан Повондра.— Коли вже ті потвори почнуть оборонятися, біда буде! Це вони вперше таке зробили... Сто чортів, це мені не до вподоби! —Пан Повоцдра нерішуче зупинився. — Хто-зна... але, може, й не слід мені було тоді пускати того капітана до пана Бонді!

Книга третя ВІЙНА З САЛАМАНДРАМИ

1. Різаііина на Кокосових островах

Щодо одного пан Повондра помилявся: перестрілка поблизу міста Канкесантурай була не першою сутичкою між людьми й саламандрами. Перший відомий в історії конфлікт стався па Кокосових островах за кілька років до того, ще в золоті часи піратського полювання на саламандр; але й то не був найдавніший інцидент такого типу, і в тихоокеанських портах можна було почути чимало оповідок про деякі прикрі випадки, коли саламандри чинили активний опір навіть нормальній S-Trade. А втім, про такі дрібниці історія не згадує.

На тих Кокосових островах, або ж островах Кілінга, сталося таке: туди прибуло для звичайного вилову диких саламандр, так званих «макаронів», піратське судно, що належало Тихоокеанській торговельній компанії Гаррі-мана. Командував ним капітан Джеймс Ліндлі. На Кокосових островах була відома саламандрова лагуна, заселена ще капітаном ван Тохом, але згодом через віддале ність покинута напризволяще. Капітана Ліндлі не можна звинуватити в необережності—навіть за те, що команда зійшла на берег неозброєна. (В ті часи піратська торгівля саламандрами вже набула певних усталених форм. Правда, раніше корсарські судна й екіпажі бували озброєні кулеметами й навіть легкими гарматами, хоча й не проти саламандр, а проти нечесних конкурентів — інших піратів. Якось на острові Каракелонгу команда одного гар-ріманівського пароплава зітнулася з екіпажем датського судна, капітан якого вважав Каракелонг своїм] мисливським угіддям, і обидві команди почали зводити давні рахунки, породжені комерційними незгодами й сварками за престиж, покинувши ловити саламандр і заходившись обстрілювати одні одних із рушниць та «гочкісів». ІІа суходолі рукопашною атакою з ножами перемогли датчани, але гарріманівське судно потім успішно обстріляло датське зі своїх гармат і потопило його з усім гамузом — і з капітаном Нільсом. Цю пригоду потім називали «Каракелопзький інцидент». Тоді в справу довелось

утрутитись і урядовим органам зацікавлених держав; розбійницьким суднам було надалі заборонено вживати гармати, кулемети й ручні гранати. А крім того, флібустьєрські компанії поділили між собою так звані вільні мисливські території так, що кожну затоку з саламандрами навідувало тільки одне певне розбійницьке судно, і цю джентльменську угоду між великими піратами, чесно дотримувану, шанували навіть дрібні). Але вернімось до капітана Ліндлі: він повівся цілком у дусі тодішніх ділових і морських звичаїв, коли на Кокосових островах послав своїх людей ловити саламандр, озброївши їх самими кийками та веслами, і пізніше офіційне розслідування вииравдало покійного капітана беззастережво.

Загоном, який висадився на Кокосових островах тієї місячної ночі, командував помічник капітана Едді Мак-карт, що мав уже досвід у такому полюванні. Правда, табун саламандр, який він знайшов на березі, був незвичайно численний—шість чи сім сотень дорослих, дужих самців, тоді як у Маккарта було тільки шістнадцять матросів; але його не можна винуватити за те, що він не облишив розпочатої операції, — хоч би вже тому не можна, що офіцерам і екіпажам піратських суден звичайно илатили премію залежно від числа здобутих саламандр. Під час пізнішого слідства було визнано, що «лейтенант Маккарт хоча й відповідальний за прикрий інцидент, але за таких обставин, очевидно, ніхто б не повівся інакше».

Навпаки, нещасливий молодий офіцер вчинив напрочуд розумно, наказавши не оточувати саламандр, як звичайно,— бо їх було надто багато і його нечисленний за-гіп однаково не зміг би щільно оточити їх, — а рушити в раптову атаку, відрізати саламандр від моря й відтиснути в глиб острова, по одній приголомшуючи їх ударами кийків та весел. На лихо, під час атакп зо дві сотні саламандр прорвали рідкий цеп моряків і втекли до води. Поки матроси обробляли відрізаних від моря саламандр, за спинами в них залящали постріли підводних пістолетів (shark-guns); нікому й на думку не спадало, що в цих «природних», диких саламандр на островах Кілінга можуть бути пістолети проти акул, і так ніколи й не було з’ясовано, хто забезпечив їх тією зброєю.