Слава ЗСУ!

Матрос Майкл Келлі, єдиний, що пережив ту ката-строфу, розповідав: «Як загриміли постріли, ми подумали, що то чиясь іще команда прибула сюди по сала-^мандр, а тепер стріляє на нас, Лейтенант Маккарт яразу обернувся й закричав: «Що ви робите, йолопи, це екіпаж «Монтроза»!» Тоді його поранили в бік, але він ще вихопив револьвера й почав стріляти. Та йому ще paj влучило, в шию, і він упав. Аж тоді ми побачили, що то стріляють саламандри й що вони хочуть відрізати нас від моря. Довгий Стів умить підняв весло, загорлав: «Монтроз»! «Монтроз»!» — і кинувся на саламандр. Тоді й ми всі закричали «Монтроз»!)) і заходилися щосили молотити тих потвор веслами. З п’ятеро наших попадало, але решта пробились до моря. Довгий Стів стрибнув у воду й побрів до шлюпки, але на нього почепилося кілька саламандр і затягли його під воду. Втопили й Чарлі; він кричав нам; «Хлопці, не дайте пропасти, ради господа Христа, хлопці!» — але ми не могли його відбити. Ті свинюки стріляли нам у спину; Бодкін обернувся й дістав кулю в живіт. Тільки зойкнув; «Ой, що ж цеі» —і впав. Тоді ми спробували втекти в глиб острова; ми потрощили об те стерво весла і кийки й бігли, як зайці. Нас уже зосталося тільки четверо. Ми боялись забігати дуже далеко від берега —як же потім на судно попасти?—отож поховалися за камінням та кущами й мусили дивитись, як саламандри добивають наших товаришів. їх топили в воді, наче кошенят, а хто ще зринав, того били ломом по голові. Я аж тоді відчув, що звихнув ногу й не можу бігти».

Очевидно, капітан Джеймс Ліндлі, що залишався на «Монтрозі», ^#почув ту стрілянину на острові; певне, він подумав, що там вийшла якась сутичка з тубільцями або що його люди наткнулись на інших ловців саламандр отож покликав кока й двох механіків, які були з ним ш судні, наказав спустити в останню шлюпку кулемет якого він передбачливо, хоча й усупереч суворій забороні ховав на судні, і поплив на допомогу своїй команді Йому вистачило обережності, щоб не зійти на берег: ві тільки підгріб до нього шлюпкою, на носі якої стоя кулемет, і став у шлюпці, «схрестивши на грудях рукиї

Надаємо знову слово матросові Келлі.

«Ми не хотіли голосно кликати капітана, щоб нас ї почули саламандри. Містер Ліндлі став у шлюпці, схр стивши на грудях руки, й закричав: «Гей, що тг

робиться!» Тоді саламандри пообертались до нього. ¹ було на березі кількасот, а з води випливали нові й но і оточували шлюпку. «Що там робиться?» — знову сп тав капітан, і тоді одна велика саламандра підійшла нього ближче й каже; «Пливіть геть!»

Капітан подивився на неї, хвильку помовчав, а тоді питає: «Ви саламандра?»

«Ми саламандри,— відповідає вона. — Пливіть собі геть, сер!»

«Я хочу знати, що ви зробили з моїми людьми»,—. питає наш старий.

«Хай би не нападали на нас,— відказує саламандра.— Вертайтесь на своє судно, сер!»

Капітан знову хвильку помовчав, а тоді каже спокійнісінько:

«Ну гаразд. Вогонь, Дженкінсе!»

І механік Дженкінс заходився строчити по саламандрах із кулемета».

(Після пізнішого розслідування справи комісія морського міністерства заявила: «Капітан Ліндлі повівся в ту хвилину так, як і слід сподіватися від британського моряка»).

«Саламандри на березі стояли купою, — провадив у своєму свідченні Келлі,— і падали, мовби їх косою косило. Декотрі стріляли на містера Ліндлі з тих своїх пістолетів, але він стояв, схрестивши руки, й навіть не ворухнувся. Враз із води за шлюпкою виринула чорна саламандра; вона держала в лапці щось ніби бляшанку консервів. Другою лапкою вона щось висмикнула з тієї бляшанки, а потім кинула її в воду під шлюпку. За хвильку —як до п’яти порахувати —на тому місці шугнув угору стовп води й почувся глухий, але сильний вибух — у нас аж земля загула під ногами».

(З розповіді Келлі слідча комісія зробила висновок, що то була вибухівка В-3, якою постачали саламандр, що працювали на укріпленні Сінгапура, для підривання скель під водою. Але як вибухівка попала до саламандр на Кокосових островах — це лишилося загадкою; одні припускали, що її привезли туди люди, інші, — що між саламандрами вже тоді були якісь зносини на далеких відстанях. Громадська думка почала вимагати заборони постачати саламандрам у руки такі небезпечні вибухові речовини; але відповідні органи заявили, що на сьогоднішній день ще неможливо замінити «високоефективну й відносно безпечну вибухівку В-3 чимсь іншим», і все зосталось, як було).

«Шлюпка злетіла в повітря,—свідчив далі Келлі,— й розсипалась на друзки. Всі саламандри, котрі ще були Живі, кинулись до того місця. Ми не бачили гаразд, чи Живий містер Ліндлі, але всі три мої товариші —Доно-ван, Берк і Кеннеді —схопились і побігли його рятувати, щоб він не попав у руки саламандрам. Я теж хотів бігти туди, але мав ногу звихнуту в кісточці, отож сидів і обома руками смикав за ступню, щоб її вправити. Тому я не бачив, що там скоїлось, а як глянув, то Кеннеді вже лежав обличчям у пісок, а Донована та Берка не було й сліду, тільки під водою щось борсалося».