знайди книгу для душі...
Очевидно, учень професора дотримувався думки про повторюваність «сплесків» земної кори та їх епіцентрів. Коли ж на обраній ділянці характеристики поверхні наблизилися до наведених у нотатках його наставника, – лишилося тільки чекати. І – хоч наклав життям – довів ймовірність циклічності таких катаклізмів.
Мій сусіда перевів дух і якось зів’яв на мить.
– Знати б, якими приладами вони користувалися. Може, знімали показники, про які я й не здогадуюсь. Правда, вмію трохи чути землю, але ж прилади – без них не обійдешся.
– Що й казати, при сучасному рівні знань ще багато чого... – промимрив я, аби не мовчати. – Але ж колись і ця загадка муситиме піддатися. Може, саме завдяки тобі, – додав жартома.
– Хіба про це йдеться? – обізвався з гіркотою, мов почув щось недоладне. – Поки що не маю достатньо доказів, але це місто може запастися. Навіть фахівців не турбує його поступове опускання. А я все виважив, співставив: динаміка наростання тутешніх характеристик ґрунту подібна до зафіксованих перед катастрофою у тих двох випадках. Може статися такий самий «сплеск».
– І що – місто піде під землю? – мимоволі мене пройняв дрож від його віщування.
– Не знаю – кілька будинків чи кварталів... У великому місті все набагато складніше, ніж у малому, або на безлюдді.
– Але ж, я так зрозумів, встановити ймовірність такої події неможливо, якщо не знаєш... циклічності, чи як там, самого явища? Хіба з історії нашого міста відомо про щось подібне?
– Коли б я мав певність, що циклічність і прикмети «сплесків» однакові для всіх місцевостей! А так можу спиратися лише • на кілька фактів та на свої передчуття.
– Ну, це може бути самонавіюванням під впливом...
– І сам би радий так думати. Але в одному переказі говориться, що під час набігу татар люди сховалися в князівському дворі. Й коли ворог уже брав приступом укріплення, земля руська розверзлася під ним і поглинула двірець разом з напасниками, не давши поглумитися з оборонців міста. Я, здається, вирахував те місце, де стояв двір. До речі, не так давно там велися розкопки. Звісно, археологи виявили тільки сліди помешкань пізнішої доби. Тим-то переказ сприймається як легенда,
– Тобто це має свідчити, що тепер?..
– Не знаю, але я це чую, так чую, що місця собі не знаходжу.
– І... знову там само?
– Принаймні, неподалік...
Він мить повагався і сказав де. Мені стало моторошно: за десять хвилин їзди від мого будинку.
– Коли ж може статися нещастя?
– Я не пророк. Але, мабуть, скоро. Відчуваю кожного разу, яка там неспокійна земля – зовсім інакша, ніж деінде в місті. На додачу – щільно заселені квартали, якісь заводи. Просто згусток людської енергії! Це теж впливає – притягує, як громовідвід блискавку.
Наша розмова таки коштувала йому сил, бо збудження його раптово спало, байдуже поглянув на годинника і стурбувався:
– Ого, засиділися! Досить тебе жахати на ніч глядячи.
Невдовзі ми підвелися й попрошкували до автобусної зупинки. У мене вихопилося, що живу неподалік названого місця. Це його зацікавило, але не з міркувань моєї безпеки, бо прискіпливо взявся розпитувати, чи не помічав я за собою знедавна незвичних самотності й відчуття власної непотрібності. Або якоїсь надмірної туги за чимось невизначеним, передчуття втрати, загостреної тяги до людей і водночас нехіть спілкуватися з ними? Від його запитання неприємно засмоктало під серцем, і я вже ладен був думати, що мої настрої останнім часом, – такі природні моїй натурі, – може, й справді, не тільки нею обумовлені.