Слава ЗСУ!

— Біксе, давно у вас ця річ? — спитала Сюзанна.

— Навздогад — років, може, з дев’яносто чи більше. Там є одна підземна схованка. — Він неясно махнув рукою кудись у бік Зеленого палацу. — Вона довжелезна, тягнеться на багато миль, і там повно речей, які належали стародавньому народу. Вони чудово збереглися. Над головою досі лунає музика, така дивна, що ви такої й не чули. Від неї в голові каша. І залишатися там довго не можна, бо після цього тебе обсипле чиряками, ти будеш блювати і зуби повипадають. Якось раз я там був. Більше — ні ногою. Я думав, що помру.

— То у вас не тільки зуби повипадали, а й волосся? — спитав Едді.

Бікс здивувався, але потім кивнув.

— Так, трохи випало, та відросло назад потім. Ця рукоятка, вона, знаєте, зі шталі.

Едді на мить замислився, та потім збагнув, що старий мав на увазі «сталь».

— Готові? — запитав у них Бікс. Очі в нього були такі самі ясні й блискучі, як у Юка. — Чи можу я відчалювати?

Едді приклав руку до голови й рвучко відсалютував.

— Так, капітане. Пливемо до Острова скарбів, так-так!

— Роланде з Ґілеаду, підійди й допоможи мені з мотузками, коли твоя ласка.

І Роланд охоче взявся допомагати.

6

На хвилях неспішної течії річки пором повільно просувався вздовж діагонального троса. Роландів ка-тет по черзі розповідав старому поромнику про місто Лад і те, що їх там спіткало, а довкола них то тут, то там вискакувала з води риба. Юк попервах нею дуже цікавився, спершись лапами на передній край порома. Та потім знову сів і з піднятим носом дивився в той бік, звідки вони прийшли.

Бікс гмикнув, коли вони розказали йому, як покинули приречене місто.

— Блейн Моно, кажете? Аякже, пам’ятаю його. Шибанутий поїзд. Але був ще один, не пригадую, як називався…

— Патриція, — підказала Сюзанна.

— Еге ж, справді. У неї ще були такі красиві скляні боки. І ви кажете, міста вже нема?

— Нема, — підтвердив Джейк.

Бікс похилив голову.

— Сумно.

— Так. — Сюзанна взяла його за руку і легенько її потисла. — Серединний світ — сумне місце, хоча він може бути й прекрасним.

Вони вже були на середині річки, і легенький вітерець, навдивовижу теплий, ворушив їм волосся. Усі поскидали важкий верхній одяг і вмостилися зручно в плетених пасажирських кріслах, які перекочувалися туди-сюди — мабуть, щоб краще можна було роздивлятися краєвиди. На пліт вистрибнула велика рибина (найпевніше, одна з таких, якою вони натопталися «о пів на хавчик») і затріпотіла під лапами у Юка. Та пухнастик її наче й не помітив, хоча зазвичай ніс смерть усім маленьким тваринам, що траплялися йому на шляху. Носком свого потертого чобота Роланд скинув її назад у воду.

— Ваш трокен знає, що він наближається, — зауважив Бікс. І подивився на Роланда. — Ви маєте бути обачними, знаєте?

Роланду на мить одібрало мову. У пам’яті зринув чіткий спогад: одна з десятка вирізьблених із дерева і розфарбованих вручну ілюстрацій у старій обожнюваній книжці. Шестеро пухнастиків сидять на поваленому дереві у лісі під місяцем-серпиком, позадиравши догори носи. Ту товстелезну книгу, «Чарівні казки Ельда», він, коли був ще зовсім маленьким хлопчиком, любив понад усі. Мати читала йому їх перед сном у спальні на верхівці високої вежі, поки осінній вітер за вікном співав свою самотню пісню, прикликаючи зиму. «Вітер у замкову шпарину» — так називалася казка, до якої йшла та ілюстрація. І була та казка страшна та чудесна водночас.

— Боги мої на пагорбі! — Роланд стукнув себе тильним боком долоні правої руки по лобі. — І як я одразу не здогадався? Хоча б із того, що останніми днями дуже тепло.

— Тобто ти не знав? — здивувався Бікс. — І ти з Серединного світу? — Старий поромник прицокнув язиком.

— Роланде? — звернулася до стрільця Сюзанна. — Що таке?

Але Роланд не звернув на неї уваги. З Юка він перевів погляд на Бікса і знову глянув на пухнастика.

— Наближається старкбласт.

Бікс кивнув.

— Еге ж. Трокен його відчуває, в чому-чому, а в старкбластах трокени ніколи не помиляються. Окрім того, що вони трошки говорять, це їхнє сильне.

— Сильне що? — не зрозумів Едді.

— Він має на увазі, що це їхній талант, — пояснив Роланд. — Бікс, ти знаєш місце на тому березі, де ми могли б сховатися і перечекати його?

— Взагалі-то, знаю. — Старий показав на порослі деревами пагорби, що положисто спускалися до протилежного берега Вайє, де на них чекав ще один причал і ще один елінг — не пофарбований і значно менш величний. — Дорогу ви знайдете на тому боці, то вузенька стежина, що колись була дорогою. Вона веде за Шляхом Променя.