Слава ЗСУ!

Лейтенант різко відсунув макітру з кутею й запитав, не підводячи голови:

— А для вас, хазяїн, що є тим отчим порогом? Што оно такоє?

Хатній дух, пропахлий медом, тертим маком та волоськими горіхами, нахлинув на лейтенанта, він не міг від нього вивільнитися й утямлював, що то властивий запах його рідної домівки, від якої в ранніх літах його відірвали, і він сам прагнув викреслити її з пам’яті, бо заважала вона йому забути вусатого полковника, білу паню, хохляцьку мову, жовто–блакитне маєво, вишикуване на Софійському майдані військо — все це не дозволяло йому вирізнитись серед безликої маси олов’яних солдатиків у будьонівках, запанувати над впокореними послухом особинами й самому сліпо підкоритися вищій чужій волі: господар крайньої хати на Зрубі, певне, ще мав якусь надію на хоча б крихітне прозріння лейтенанта, й тому розповідав про свою втечу з італійського фронту, про ті надлюдські зусилля, з якими долав далекі безмежні простори, вертаючись до рідного клаптика землі, про неомильне чуття лелеки, котрий через світові незвісті допадає врешті до свого гнізда, про те, як людина перемінюється в бездушний механізм, коли те чуття втрачає, — кожна мисляча істота мусить мати для діяльності свою власну внутрішню спонуку, а не підвладне чужій волі послушенство; лейтенант не бажав слухати напуття свого ворога — Андрусякового батька, він відгороджувався супротивом кожному його слову, яке намагалося наблизити відступника до минулого — щоб він повернув його собі як належне.

Слухаючи Івана, лейтенант Шпола в думці готував відповідь, в яку вкладалося прокляття вусатому полковникові за дошкульні прозиванки «хохол», «петлюрра» і білій пані за те, що не вчила його змалку розмовляти «пачєловєчєскі», і синьо–жовтим прапорам, які перенеслися з Софійського майдану в запрутський край, і тій ненависній мові, за яку завжди його висміювали, — ті прокляття вивергалися з душі Шполи, немов блювотина, проте всупереч його волі й вони озвучувалися мовою вусатого полковника й білої пані; та мова була настільки могутньою, що не дозволяла йому засвоїти чужу й не витруювалась жорстокістю до людей, які нею розмовляли, — пам’ять була сильнішою за бажання її позбутися.

А господар говорив про любов до отчого порога, й був цей образ ворожий лейтенантові ще й тому, що загрожував його вимріяному праву владарювати над усім, що знахо–диться на землі, звужував завойовницьку сваволю законом власності на свої лише ворота, на свої двері, на свій дім, а до іншого світу йому зась — як злодієві й грабіжникові.

Шпола позирав на Івана, а згадувався йому петлюрівський полковник, який після поразки й тифу не подався в безпечну чужину, а вернувся до дружини й синочка, бо не міг жити без отчого порога — і що ж то за така сила, що примусила батька пожертвувати дружиною й дитиною, але ж вчинив таке, вчинив, то чому мене зневажають за відречення від нього: я ж тільки помстився людині, яка кинула мене в світ нелюбові, спородила в мені почуття ненависті до вітця–матері, переповнила мою душу ворожістю й до господаря крайньої хати на Зрубі — тому я безнастанно помщаюся всім, хто любить і заради тієї любові жертвує своїми дітьми. О, якби можна було всіх тих страстотерпців знищити, тоді весь світ став би однаковим у відступництві й продажності!

Лейтенант з ледве прихованою злобою поглядав на господаря, такого схожого на вусатого полковника, на господиню з обличчям білої пані, — і враз хтось штовхнув його в груди й, видобувши із забуття найстрашніше слово, жбурнув ним в обличчя:

«Зрадник!»

* * *

Начальник колонії аж зіщулився, почувши від Шполи надмірно патріотичну заяву, він спочатку навіть не знав, як мав зреагувати, чей до подібних заходів у сирітських закладах ніхто досі ще не вдавався, і в програмах виховної роботи таких акцій не передбачалося: хлопчики–сироти й без цього ставали слухняними олов’яними солдатиками, вони швидко забули своє раннє дитинство, й про те, що є дітьми петлюрівців, білогвардійців, махновців, мало хто задумувався — їхніми батьками стали воєнруки, а єдиним для всіх, разом з воєнруками, батьком вважався Сталін, — і так має бути, і не варто розвереджувати зашнуровані в уніформу дитячі душі, бо то ще не знати, який біс з них вилабудається, якщо сироти усвідомлять своє походження.

Проте цей вихованець був надто наполегливий і небезпечний: ось розкаже комусь, що його просьби не за–довольнили, а начальник сирітської колонії на Печерську добре знав, що донощицтво — то найдійовіша рушійна сила суспільства, і хоч сексотів після найвищого вияву пильності, зазвичай, усувають з дороги, все ж попервах усі перед ними розступаються, немов перед гоголівською тройкою, аж перехопив начальник Шполину ініціативу, змізкувавши й те, що її зможуть взяти для наслідування в інших колоніях, і цим він прославиться на всю державу: адже після першого зречення будуть змушені відрікатися всі сироти в усіх дитбудинках — й рух за таврування батьків стане всенародним… Начальник колонії навіть у думці не допускав, що хтось із хлопчиків посміє відмовитися шельмувати свій рід і цим перекреслить ризиковний почин.