Слава ЗСУ!

Актовий зал колонії аж завмер у тривозі й цікавості: хохол Шпола стояв на сцені й затинаючись говорив таке, чого ці стіни досі ще не чули, і від його мови ставало страшно. Він зізнавався в тому, про що догадувались всі, та ніхто з вихованців вимовити такого зізнання не посмів би, та й потреби не було: сказано ж їм, що батьків вони не мали, — життя кожного розпочалося тут, у колонії, і ніхто з них іншого не знав; а цей хохол, який не вмів двох слів зліпити людською мовою, пищав тепер, що йому соромно, і той сором він хоче покрити щиросердечним каяттям: його батьки були лютими ворогами радянської влади — воювали в петлюрівських бандах, він добре пам’ятає, як його батько поруч з отаманом вигарцьовував на коні під синьо–жовтою шматою; Шпола аж передихнув від задоволення, що йому вдалося так дошкульно обізвати націоналістичний прапор, кольори якого водно мерехтіли в пам’яті дивним маєвом, і він ніяк не міг вивільнитися від солодкого щему на згадку про них… І ось знайшлося слово, яке той прапор споганило, — «шмата«! По залу пробіг смішок: хохол не знав слова «тряпка»; Шпола втямив, чому хлопці хихочуть, та російського відповідника не знайшов і повторив голосно, надриваючись: так, шмата, я не маю іншої назви для петлюрівських хоругов, а хто знає приємнішу, хай вийде і скаже; зал принишк: хитрий хохол вже почав добиратися до чужих душ… Шпола впевнено змахнув рукою, аж пригнувся начальник колонії, який з кожною хвилиною все більше відчував, що сам потрапляє в залежність від ревнителя; так, шмата! — вже зовсім упевнено вигукнув Шпола; голос його, позбувшись тремту, гримів над залом, і нишкли в страху вихованці; так — шмата, під якою ходили й ваші батьки, тільки у вас немає сміливості признатися в цьому і проклясти їх, як проклинаю зараз я! Шпола відчув, як у нього вливається незнайома сила, виповнюються міццю м’язи, й він виростає, вивищується над масою олов’яних солдатиків — його обіймало безмежне почуття влади, він пізнавав її смак.

Й покорилися Шполі солдатики, перед ним змалів сам начальник колонії: ось він — знічений, блідий, розгублений — підводиться з крісла й, перемагаючи хрипоту, кидає вихованцям клич, наказ, примус: зізнавайтеся всі, в яких бандах служили ваші батьки, і відрікайтеся від них, як це зробив мужній патріот Шпола, та не гайтеся, виходьте на сцену, а хто цього не зробить, хай скаржиться потім на себе! Й почали несміливо вилазити на подіум злякані питомці — кожен бився в груди, кожен викопирсував з пам’яті найбрутальніші слова, кожен хотів ревніше, ніж його попередник, оплюгавити своїх родителів; згодом зал спорожнів, і перед сценою вишикувалась шерега розкаяних, і тільки один вихованець, один–однісінький, залишився в залі, на нього непорозуміло дивився начальник колонії, зазивав, спонукував, наказував, але той стояв непорушно, так само вивищившись над олов’яними солдатиками, як і Шпола: два вороги, два сини однакових батьків зчепилися у німому двобою, врешті непокірний вихованець — чорнявий, з першим пушком на губі — підійшов до сцени, увіп’явся поглядом в обличчя Шполи й вигукнув по–українськи:

«Зрадник!»

Після шабашу не стало в колонії невпокореного хлопця, й начальника звільнили з роботи за політичну недалекоглядність, а новий принизливо запобігав перед Шполою. Питомці обзивали Шполу «прєдатєлєм», і він мстив доносами за образи; його обминали, з ним не розмовляли, проте самота не пригноблювала Шполи: здолавши першу й найважчу східку до кар’єри, він терпеливо чекав винагороди. Закінчивши офіцерські курси, отримав звання лейтенанта, а тоді зажадав відповідної до заслуг посади.

І отримав її. Зважаючи на те, що лейтенант Шпола недостатньо володів російською мовою й командувати підрозділом не може, його призначили катом у Лук’янівській тюрмі. Він сумлінно виконував свої обов’язки, проте ні розстріли ворогів народу, ні золочівська розправа, ані служба в «смерші» не додали йому на погони третьої зірочки.

* * *

Іван розповідав про свою мандрівку з Італії додому, та лейтенант чув тільки глухе бубоніння, а перед очима стояв непокірний вихованець колонії, який кинув у його обличчя найобразливіше слово. Той сміливець хтозна–куди й подівся, проте реально жив на світі, й Шполі він ввижався всюди: наяву — в обличчях засуджених до страти, яких без жалю розстрілював у підвалах Лук’янівки і в камерах золочівської тюрми; після акцій він приглядався до вбитих, щоб розпізнати обличчя чорнявого хлопця з карими очима й першим пушком на губі, — шукав і не знаходив, а мусив його вбити, щоб усунути зі свого життя, щоб не приходив він до нього і в снах — коли сам, а коли з білою панею й вусатим полковником — докоряти за зраду.