Слава ЗСУ!

Життя Шполи ставало від цього нестерпним, він жадібно розстрілював і дезертирів на фронті, сподіваючись, що від його кулі таки згине найлютіший ворог, і врешті він його знищив.

Ройовий Андрусяк кілька місяців наводив жах на лючівський, яблуницький та шешорський гарнізони, був невловимий і зникав безслідно, залишаючи після себе вбитих чекістів і спалені приміщення, і врешті Шпола зважився зробити засідку в партизанській зоні біля джерельця під Ґреготом.

Діждався. В надвечір’ї безшелесно зійшов з гори партизан, він був високий, з чорним вусом — знав Шпола, що це Андрусяк: чекісти не раз ловили його біноклями, та наближатись до партизанської зони не насмілювались, а Шпола зачаївся за валуном біля самого джуркала й зблизька приглядався до вродливого парубка, який зупинився в підніжжі гори й оглядав довкружну місцевість — певне, вимацував для себе нову ціль, потім підійшов до джерельця і, склавши мисочкою долоні, нахилився, щоб напитися, і Шпола, як професійний зрадник, випустив у його спину чергу з автомата. Й відтоді прийшов до лейтенанта спокій — ніби він усунув останню перепону із свого шляху.

Проте аж тепер, в Андрусяковій хаті, прийшла до лейтенанта неждана догадка: а може, то був не Іванів син, а той непокірний хлопець з колонії з карими очима й чорним пушком на губі, бо чому ж відтоді настав у його душі довгоочікуваний спокій? А може, то всі ровесники на світі стали суддями Шполиного сумління, й для нього ще багато залишилося кривавої роботи?

Й подумав лейтенант, що якби повернув собі зброю — без вагання розстріляв би всю Андрусякову сім’ю разом із наймолодшим паростком, і аж тоді прийшло б до нього цілковите заспокоєння й відчуття перемоги над людьми і над самим собою. Шпола наслухав, чи не чутно надворі кроків, та ніч була тиха, тільки за вікном на узліссі поскрипували від морозу буки, й денеколи, шеберхнувши, спадав сніг з обважнілих гілок; лейтенант нарешті виборсався зі згадок і почув мову Івана: господар розповідав про те, як, повернувшись з Італії, він власноручно вивішував на коломийській ратуші прапор молодої української держави.

Й тут зануртувала в душі Шполи жорстока лють на світ, який закинув його на поле крові, де він став убивцею; лейтенант згадав, як він спокійно виконував криваві акції тільки заради того, щоб вижити на червоному полі, бо ж із жовто–блакитного, на якому він виріс би зовсім іншою людиною, його вирвано живцем і викинуто, мов беззахисного голопузика, до воронячої зграї. А перед ним вряди–годи таки з’являлося синьо–жовте маєво, й він на короткі миті розчулювався в тузі — чей міг купатися в тій повені й навчитися любити; однак петлюрівські прапори згадувалися, мов сон дитинства, а ось ті, які вивішував Іван Андрусяк у Коломиї, а в Космачі його син Андрій, були вже не символами втраченої романтики, а знаком його смерті… Цієї хвилини лейтенант теж згадав, як колись на золочівській залізничній станції, з якої відходив на схід останній ешелон, квапно витирав у траві замазані кров’ю чоботи, й розумів, що тільки за це одне йому не буде прощення від тих, які знову підняли жовто–блакитні прапори: ті, з Софійського майдану, виднілися йому, як знамена історії, котра ніколи не повернеться, як би жаль за нею не було, Андрусякова ж хоругва була символом сучасної війни, котра віщує йому єдину покару…

І тоді… Забувши, що нема при ньому зброї, Шпола підступив до Івана й процідив крізь зуби:

«Кодло бандерівське, ви будете знищені, немов гаддя, бо єсьте іншими, ніж ми — завойовники, жовтоблакитники прокляті, ви мусите згинути лише через те, що хочете воскресити минуле, та невже ви осліпли й не бачите, що наша влада вічна, ми ж вас вистріляємо, вивішаємо, щоб не заважали встановлювати новий лад, й робитимуть це не тільки москалі, а й нащадки тих безумців, які наважилися колись явити світові синьо–жовте шмаття, — твої кревняки, хазяїне, котрі збагнули марність і шкідливість ваших зусиль… Це кажу вам я — лейтенант Шпола, син петлюрівського полковника, засуджений ним до катівського ремесла, я — найлютіший ваш ворог, який за все своє життя не зумів забути хохлацької мови, і в жилах моїх ще й досі тече отруйна жовто–блакитна кров!»

Іван з Марією стояли сторопілі, а коли почули скрип хвіртки надворі й зрозуміли, що це вертається Василько, кинулися на лейтенанта, щоб його убити, поки не пізно…

Та не встиг ще Іван схопити убивцю Андрія за горло, як відчинилися двері, й на порозі став Василько — в довгополій шинелі наопашки, в руці ж тримав ремінь з кобурою. Він умить зрозумів, що вчинив, виконавши лейтенантову просьбу, ступив назад, щоб притьмом утекти з хати, та офіцер, відштовхнувши господаря, звалив хлопця на долівку, стягнув з нього шинелю, одягнув, заперезався ременем і зник; мати у відчаї заломила руки, а батько мовив скрушно: