Слава ЗСУ!

III

Василько вибіг з хати й пірнув у сумерк, що сизів від морозу перед сходом місяця; сумерк кришився на лютому холоді й липнув памороззю до ніздрів, стягував щоки до задубілого, мов кістка, підборіддя; перед Васильком зачорнів, немов велика клітка, ліс, де зачаїлися дикі звірі, готові кинутися на нього й роздерти; він бачив колись, як дресирувальник ненажерних хижаків безстрашно входив у вольєри до тигрів та левів, і не може такого бути, щоб не боявся, проте так здавлював у собі страх, що здавався безстрашним, і звірі, тулячись до ґрат, німіли перед його відвагою: головним було для нього не подати знаку, що боїться, й тоді страх перемінювався на хоробрість.

Василько в думці додавав собі отухи — а щось там пугукало в лісі, щось шурхотіло по насту, може, то заєць або вовк, аби лише не людина; хлопець переміг моторош і увійшов у широку порослу лісом клітку, серединою якої бігла просіка, котрою він мав би вийти до Олениної хатини, що стояла самотою на узліссі, — увійшов з твердою вірою у своє щастя і з притаєною гордістю за те, що виручає батька.

Йшов, продавлюючи чобітьми зашкарублу шарінь, й за кілька хвилин побачив, як у далині засвітився червоний пломінець, — таж то Оленина хата, ще не спить сільська повія, ще когось вичікує, і хоч Василько мав на неї велику пізьму, що пайдьошників приймає, все ж просив Бога, щоб вона завчасно не погасила світла, бо серед лісу недовго й заблудитися поночі; а пломінець чомусь витягувався вгору, нібито за лісом виростав високий будинок з подовгуватим освітленим вікном; Василько згадав біблійну оповідку про вогненний стовп, який провадив гебреїв Аравійською пустелею до обітованої землі, й подумав, що Господь і йому подає знак, аби не заблудився в пралісі; врешті за стовбурами дерев, що стояли на узліссі, немов вартові, викотилося на небо бліде кружало, і втямив Василько, що то сходить місяць.

Полегшено зітхнувши, хлопець пішов на нього; до Олениної хати було вже зовсім близько, й у душу несподівано почала пробиратися втіха, що за якусь хвилину–дві він триматиме в руках зброю.

А тоді…

Що — тоді?

Цієї миті його пройняла згадка — була вона яскрава, мов розпечений до білого шматок криці: старші гімназисти збираються у просторій руханковій залі, що окремим будиночком стоїть серед гімназійного подвір’я, вони вишиковуються в колону, щоб вирушити до приміщення театру й записатися там добровольцями в дивізію «Галичина», а Васильків брат, восьмикласник Андрій, прудко вискакує на сцену й вигукує:

«За кого ви збираєтеся проливати кров, хіба не чули, що вже воюють наші партизани з тими самими швабами, яким ви спонамірилися присягати?» — «А ми створимо регулярну українську армію, яка очолить партизанщину», — відповіли йому добровольці, й Андрій спересердя аж сорочку розірвав на грудях, збагнувши блуд своїх побратимів, які прирівнювали галицьке есесівське формування до січового стрілецтва: «Та зрозумійте нарешті, що німаки вас вишколять, кинуть проти партизанів, і проллється братня кров!» — «А ми тоді з’єднаємося з партизанами й разом вдаримо на окупантів — німецьких чи московських!» — відказали загарливці, й вимовив Андрій з погордою: «Ідіть, служіть ворогові, а я нині, чуєте — нині вступаю до УПА!» Він зійшов із подіуму, пройшов серединою зали, й розступилися перед ним товариші, вийшов на подвір’я, де хилитався натовп дівчат, професорів і молодших гімназистів, очікуючи вимаршу колони добровольців: уздрівши старшого пластуна Андрія Андрусяка, котрий покидав бойове товариство, натовп занімів з подиву, хтось вигукнув йому вслід «боягуз!»; Андрій на те уваги не звертав, а малий Василько, учень другої гімназіальної, вибіг з актової зали слідом за Андрієм, вчепився братові за рукав і заблагав: «Візьми й мене з собою в партизани!», Андрій погладив Василька по голові й мовив поблажливо: «Тобі для цього ще не одну кулешку треба з’їсти»; хлопчикові бризнули сльози з очей, й тоді потішив його брат: «Ти знайдеш мене в Чорному лісі за три роки»; три роки вже минуло, Андрій загинув — до кого ж тепер податися Василькові? — та враз оживає в серці хлопчика надія: ось зараз, за хвилину, він забере в Олени трофейну зброю й піде з нею до сотні Чарноти, що розташувалася десь на Лазах, і відімстить за брата…