Слава ЗСУ!

Ішов невтоптаною стежкою до Олениної хати, а в голові роїлися мрії: не тільки за брата — за всю Україну відімстить, він стане сміливим, дужим і поведе…

Поведе?.. А чому б і ні, чей найславетніші проводатирі були також колись дітьми, юнаками, а Василько вже не маленький, три роки минуло відтоді, як Андрій пішов на війну, — й ось з’явився перед Васильком вогненний стовп, який покаже шлях з неволі до свободи, це ж Господній знак: сковане морозом місячне сяйво, не маючи моці розсіятися по небу, спадає закривавленим рушником до обрію й віддаляється, кличе, веде, — і я, немов Ісус Навин, піду по сліду вогненного стовпа, кину поклик, й рушать за мною сотні, тисячі, бо я прагну волі, і від мого невтримного бажання впадуть єрихонські мури!

Солодко було так мріяти Василькові, а в його душу заглядали захоплені очі однокласниці Ліди, яку він потаємно кохав, і вона мовить найзаповітніше: «Ти станеш моїм лицарем, і я піду з тобою на край світу, мій любий!» — а ліс залишився вже позаду, й перед Васильком постала Оленина хатка з освітленим віконцем: чи то каганець блимав, чи впало на шибку бліде полум’я місяця…

Василько обережно підійшов до матового від паморозі вікна й крізь нього побачив силует жінки, яка однією рукою сперлася на припічок, а другою, пучками, підтягувала ґнотик у каганці, що ледве блимав; ґніт спалахнув блідим світелком, й на шибці, мов на екрані, вирисувалась тінь жіночого профілю; Василько залюбувався чіткою лінією високого чола, гострого носика й розхилених губ — було щось цнотливо–дівоче в постаті жінки, що завмерла в осамотненості, ніби ждала й діждатися не могла гостя на Святу Вечерю.

А гість стояв під вікном, боячись стукотом пальців об шибку сполохати зажуру Олени, якій Бог дав звабу, а долі пошкодував, і вона щоденно вечорами марно жде свого князя, який не вислизатиме, мов злодій, перед світанком з хати, вдосталь натішившись нею, а залишиться назавше в домі й стане з гостя господарем; не з’являвся до Олени князь, приходили до неї тільки зголоджені самці, з якими вона розганяла самотність і розігнати не могла.

Йорданський Святвечір святкувала Олена сама, напевне, й куті не наготувала, бо для кого; непроханого гостя сполохали партизанські постріли, і до її зажури додалася ще й тривога з причини залишеної офіцером амуніції — і що вона має з нею робити, а викине, якщо військовий не повернеться, в яр, потім загасить каганець, ляже на постіль у святковій одежі й підніметься аж тоді, коли перед досвітком з боку Пилипівки долине святковий гомін хресного ходу, взує червоні чобітки, одягне дубленого кожушка, голову пов’яже шальовою хусткою й подасться через Лави до Березівки, над якою вже стоїть просяклий буряковим соком льодяний хрест, а коли священик почне освячувати воду в ополонці, Олена стане осторонь, бо ні між молодицями, ні між дівчатами немає для неї місця, і там, найкраща серед жінок, чекатиме самотою, як і кожного Водохреща, на свого князя.

Жаль стискав Василькове серде, коли дивився крізь віконце на печальну Олену: гірко йому було, що таку вродливицю називали в селі лярвою, та й він сам у думці тримав для неї цю саму образу; ну а як інакше мала жити красуня, якій доля не послала судженого; тепер Василько розумів її й по–дорослому виправдовував; цієї миті він дивно відчув несподівану дорослість, а в душі блякнув образ білявої Ліди, який завжди теплився в ньому, — його навально витісняв точений профіль Олени й солодко вміщувався в серці; такого почуття Василько ще не зазнавав і боявся, що якоїсь миті може його втратити; тремтячі пальці самі забарабанили в шибку, жіноча тінь прудко майнула до сіней, скрипнули двері, й на порозі засяяло до місяця найпрекрасніше, яке коли–небудь бачив у житті, жіноче обличчя; Олена навіть не здивувалася, впізнавши Андрусякового Василя, проте таки впевнилася питанням:

«Тебе послали за зброєю?» — «Так», — прошелестіло єдине слово на зшерхлих губах хлопця, жінка чомусь виправдовувалася: «Я не кликала, хтось його намовив прийти, знаючи… й він почав притьмом роздягатися, а тут заторохтіло в лісі, й чкурнув герой, тільки я його й бачила… А ти заходь до хати й візьмеш, якщо послали…» Вона взяла Василька за руку, затягла досередини, пригорнула до себе, гаряче дихнула йому в обличчя й прошепотіла: «Нарешті Бог послав мені… будеш моїм йорданським князем, Васильку», — і дмухнула на каганець.

«Я не споганю тебе, хлопчику, а ти мене очистиш, — шепотіла Олена йому до вуха й розігрівала поцілунками задубілі від морозу щоки, — ти не встидайся, ти вже великий, а жінки, певне, ще й не знав… то мусиш знати, мусиш уміти, бо в житті ніхто без цього не обходиться, і тільки так стають дорослими… ти хочеш стати дорослим, правда?.. хочеш, бо ж для дитинства сьогодні немає місця в світі…»