Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

Вона роздягала його, сама скидала зі себе святкову вберю й ні на мить не відпускала від себе хлопця, а він млів і задихався від незнаного досі бажання; жіночі груди обпікали його тіло, все довкола було пекельно гаряче, холодна постіль не могла згасити вогню й тліла від горячі; Василька проковтнуло пухнасте лоно, він утопився в ньому, пізнавав незвідане, насолоджувався і врешті зімлів від шаленої розкоші; тоді Олена приспала його, мов дитину, а перед світанком він прокинувся, відчувши в собі тугу чоловічу міць: Василь палко пригорнув до себе жінку і ще раз взяв її, а тоді Олена втямила, що нарешті прийшов до неї князь. Вона оповивала його міцними стегнами й не відпускала навіть тоді, коли він ув’явав; силу хлопець мав потужну й довго володів жінкою, а ніч стрілою пролітала над ними, і як уже місяць сповз з неба, а надворі засіріло, Олена відсунулась від Василя, пестила його тіло теплими долонями й шепотіла:

«Був у мене князь, перший раз був у мене князь, а я перша в тебе княгиня, і ти не соромся, що нині став мужем… ми обоє назавше затямимо — ти своє, а я своє свято… я ніколи ще не була щасливою, Васильку, аж нині, а ти колись потім зрозумієш свою ранню радість… дякую тобі, Господи, за цей гріх… А тепер іди, Василю, бери той обладунок і думай, що маєш з ним зробити. Йди, йди, вже йди, а я подамся на Березівку — там нині освятиться грішний світ…»


* * *

Не пам’ятав Василь, як вийшов з хати: чи попрощався з Оленою, по–дорослому поцілувавши її в щоку, чи вислизнув тихенько, як усі любаси, — отямився вже на дорозі й там зупинився; був одягнутий в шинелю й заперезаний ременем з кобурою; почуття встиду не діймало його, навпаки — відчув у собі незнану досі впевненість й тужаву зрілість, тіло сповнювала горда спустошеність і владність над своїм власним життям та помислами; Олена відкрила для нього найсокровеннішу таємницю — й постав світ перед хлопцем звичайний, тому що пізнаний, проте незмірно цікавий, і від сьогодні Василь буде входити в нього, проникати, як володар і умілець: був він безмежно вдячний Олені за пізнання добра і зла.

Добро щойно явилося йому, а зло починалося: Василь мусив зважитися на єдиний рішенець, а знайти його неймовірно важко, й тому він не рухався з місця, начебто не міг без Олени зробити першого кроку; знав, що вже не вернеться до неї й поради — що ж йому робити зі зброєю — не прийме; залишилася для Василя тільки щедро дарована Оленою радість, яка навіки зайде в минуле однією лише згадкою, яку треба берегти, щоб постійно утверджуватися в своїй самостійності; розумів Василь і те, що нині він несподівано для себе переступив межу між дитинством і зрілістю, й тому лягає на нього тяжкий обов’язок покладення початку власного чину.

А що то буде: нові оцінки в табелі чи, може, цікава мандрівка, нове рішення у виборі професії, нові прочитані книги, несподіване відкриття секретів математичних формул, сміливе освідчення в коханні білявій Лідусі чи найсміливіший крок, гідний мужа?

Та чомусь стояв, чомусь не міг зрушитися з місця: ще не відпускала його від себе Олена, ніби примушувала тепер мужніти не в ліжку, а у військовому одязі, який зобов’язував до рішучої дії; і врешті тихо скрипнули двері, зі східок порога зійшла жіноча постать у довгополому кожушку, майнула стежкою на Лази, і аж тоді отримав Василь дозвіл від Олени мислити й діяти самочинно; постать зникла за горбом, зникла назавше з його життя, й залишилося після неї в душі лише почуття вдячності; а тоді з–над Березівки, що відділяла Лази від Пилипівки, долинув церковний спів.

Гомін хресного ходу проникав крізь розріджене на морозі повітря: виразно чувся молитовний спів священика, лунко звучав злагоджений хор стражденних, які вийшли під замерзле небо якнайближче до Бога з благанням допомогти вистояти в грядущому дні, який ось–ось проколеться з передсвітанкового сутінку й осінить поле кривавої битви: «Во Йордані крещающегося Христа просимо, яко глас тебе, Сина, іменуя і дух у виді голубині ізвіствоваше: явися, Христе–Боже, і мир провіщай!»

І стоїть десь там, біля червоного льодяного хреста, печальна Олена, стоїть неосамотнена — поруч зі своїм князем, якого Бог послав їй сеї ночі й залишив його назавше при ній; «Величаєм тя, Христа, нас нині ради плотію крестившегося од Йоана у водах йорданських…» — самозабутньо вимовляє слова молитви Олена, а хор лементує над зачаєним перед боєм світом: «Пресвятая Богородице, спаси нас! На тебе, Діво Маріє, ми уповаєм, не прогнівися на нас, не пом’яни беззаконь наших, а ізбав нас од ворогів, бо ти єси над нами, а ми люди твої й ім’я твоє призиваємо!»

Попередня
-= 122 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар