Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

Настирливо лунало урочисте моління над заціпенілою від тривоги землею — сповнене надії на очищення світу від зла та скверни; надія перемагала страх, і вселяв у Василя церковний спів нездоланну готовність. Він зрушився з місця, а далі щораз прикваплював крок, йшов поміж завмерлими хатами дорогою по Зрубі, лісова кліть відступила у темряву й більше не лякала, й зупинився Василь аж тоді, коли в далині заблимало світло вітцівської хати.


* * *

І не зміг іти далі Василько, він знову відчув біля себе присутність батька, який заборонив йому вертатися додому, а що робити — не порадив; нічого не радив батько й тепер, Василь сам мусив вибирати рішенець.

Їх було два… Один заводив хлопця до хати, відчиняв перед ним навстіж двері, рука виймала з кобури револьвера, і скільки куль було в магазині, стільки їх увіп’ялося в груди ворогові, а тоді батьки й син покидали домівку, щоб через Солтисову гору добратися заметами до Лазів, де ще звечора залягли партизани. Виходячи з хати, Василь глянув на лейтенанта, який лежав горілиць на долівці і, стікаючи кров’ю, говорив Васильковою мовою так чисто й добірно, ніби сам у Сакатурі народився: «Ти даремно зробив це, бо ж не знаєш, кого вбив, а я однієї з тобою крові, й наші батьки виходили колись на поле битви з іншими прапорами, ніж цей, під яким прийшов до вас я, ти навіть нічого не спитав мене, надто вже поквапився, хлопче…»

Й розкинувся перед очима Василя зарінок над Пістинькою під Космачем, і все тепер відбувалося достоту так, як розповідав сотенний Чарнота Іванові Андрусякові після славного бою, в якому вперше відзначився Андрій… Енкаведистське з’єднання було замануто в глибокий каньйон, Андрій зірвав динамітом міст у верхній течії ріки, що спадала з прямовисних скель, а другий міст, внизу, який виводив з улоговини на Шешори, підірвав сам Чарнота, і з’єднання опинилося в пастці, немов монголи в Тухольській долині; партизани оточили червонорубашників з усіх боків і розстрілювали їх перехресним вогнем з кулеметів — ніхто в каньйоні не мав залишитися живим, — а тоді відокремився гурт обложених, посланець з білим прапором у руці підійшов до скель, з яких спадала ріка, кулемети на вершинах замовкли, й заволав посланець: «Ми переходимо до вас, ми довго чекали такої нагоди, і серед нас є українці, чеченці, узбеки!» Й повернули вони зброю на колишніх своїх… Так було, говорив Чарнота, так було не раз, і треба знати, що багато серед них є зневолених…

Таке видиво явилося Василеві, й він не наважувався увірватися до хати, щоб убити офіцера; стояв на дорозі перед своїм обійстям, а на сході вже зачервоніло небо, й треба було негайно щось вирішувати, поки не настала днина… І тієї миті другий рішенець закрався до свідомості Василя, і став він знову дитиною, яка повірила лейтенантові: ось принесе зброю, й офіцер вимаже зі списку приречених на вивіз прізвище батька, і вже заходив Василько до хати, розперізувався, подавав лейтенантові ремінь з кобурою, скидав шинелю й запобігливо на планшетку показував, щоб офіцер виконав обіцянку; мерзко було хлопцеві це робити, але ж тільки так можна врятуватися від вивозу в Сибір; офіцерові очі зловісно блиснули, й він зареготав: «А що, пацан, купився? Таж то я вмисне калічив мову на твій лад, щоб приподобатися… А тепер збирайтеся, кодло бандерівське, даю вам півгодини часу!» Він цілився з револьвера в батька, мати з німим докором дивилася на сина; потім офіцер навів дуло на Василька, й тоді побачив хлопець, що то не лейтенант, а старший брат: Андрій з погордою дивився на Василя і врешті виплюнув крізь зціплені губи: «Мерзотник! Хлюст! А ти не подумав, що, може, він стріляв у мене під Ґреготом?»

Василь стояв посеред дороги незрушно, а на сході набрякала густа червінь, ніби ось–ось мав статися вибух… Й промайнули в пам’яті хлопця бадьорі мрії, якими він переповнювався, допадаючи звечора до вогненного стовпа, що червоним рушником спадав з тарелі місяця на обрій, — був тоді Василько готовий прийняти геройську смерть або перемогти, був готовий повести за собою людей на битву, — і стали всі ці мрії враз марними, і сам він змізернів у власних очах; а з–над Березівки, де вже стих гомін хресного ходу, долинули слова Олени: «Думай добре, Васильку, що маєш зробити з тим обладунком, ти ж уже не дитина, ти дорослий, чому тобі так тяжко зважитись?» — й Василькові було недалеко до плачу: чому ж ти, Господи, поставив переді мною такий тяжкий вибір, як я маю врятувати батьків і себе, що повинен вчинити, щоб не схибити, адже у моїх руках життя батька, матері, моє і того лейтенанта, про якого я не знаю, хто він?


* * *
Попередня
-= 123 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар