Слава ЗСУ!

Й вибухнув тоді на сході вогненний стовп, був він такий самий, як у надвечір’ї під диском місяця, тільки тоді виносив він на собі холодне світило, а тут далеке сонце сповіщало про свою неминучу з’яву; воно мусило перемогти лютий мороз і набирало стільки жаги, що не вміщало її в собі, тож розділилося враз, подвоїлося: на другому краю східного небосхилу вибухнув у синю крицю ще один вогненний стовп — два сонця сходило над поблідлою від моторошного чекання землею, два сонця для двох земних сил, і одне з них, облудне, меркло, правдиве ж розгорялося й було достоту таке, як описано в Біблії: над храминою палав огонь перед очима всього Ізраїля у всіх його мандрівках, і вів огненний стовп людей з неволі до обітованої землі; було вогненне видиво знаменним сигналом для Василя — від надвечір’я до світанку й на всі прийдешні дні його життя; він гаряче помолився, дякуючи Богові, що подав йому знак до виступу на священну війну.

Василь вдивлявся в Солтисову гору, пильно вдивлявся, бо уздрів, як на сніговій габі заворушився бджолиний рій, і зрозумів, що то партизани, може, й сотня Чарноти; ступив крок, щоб іти до них, та завагався, бо залишав у рідному домі осиротілих батьків… А тоді згадав однокласницю Ліду — ніби наяву побачив її — і чекав її повеління. Дівчина суворо приглядалася до хлопця, може, хотіла впевнитися, що після цієї ночі він і надалі залишиться її вірним лицарем, а коли побачила змужнілий вигляд Василя й рішучість у його втомлених очах, сказала:

«Моїм обранцем може стати тільки воїн, то стань ним, і я піду за тобою на край світу…»

Перемагаючи вагання, побрів Василь заметами навскоси в яр, щоб з нього вибратися на Солтисову гору й стати в один ряд з партизанами. Й тоді кришталеве повітря, щойно пронизуване розпачливим водохресним молінням, сповнилось ураз могутнім хоралом побідної повстанської пісні, яку співали колись у пластунських походах:

Ми українські партизани, Не знаєм, що таке є страх, Родина наша — обрізани, А хата в лісі, у ярах! Вже грають сурми, близько воля…

— і грали сурми в небесах, а на землі гриміли барабани — весь світ піднімався до бою, й Василь готовий був перемогти у ньому або покласти голову за мить свободи.

* * *

А коли вогненні стовпи досягали зеніту й витягнули за собою з потойбіччя червоні кружала сонць, на Солтисовій горі первим гласом зататакав кулемет, йому глухою терцією відповіло торохтіння з Царини, й злетів з гори бджолиний рій у наступ на село.

На постріли вийшли з хати Іван, Марія й офіцер, вони з подивом спостерігали, як два сонця на небосхилі готуються до двобою; з Царини рушили вперед з автоматами напереваги червонорубашники, а з Солтисового белебня густими розстрільними сходили партизани; дві ворожі лінії стрімко наближалися до Андрусякового обійстя, а на подвір’ї стояли три постаті, освітлені двома вогненними стовпами, і один з них, міражний, чорнів, ніби на нього падала тінь обеліска.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

КОСМАЦЬКИЙ ҐЕРДАН

Реквієм

ЧАСТИНА ПЕРША

І

Найсміливіші копачі від самого ранку розколупували ломами бетон, яким колись було залито криницю перед будинком яблунівського НКВД, що стояв понурим двоповерховим ґмахом, заступленим від дороги кущами бузинового дикоросля й рахітичними тополями; будинок, критий чорною бляхою, з незаскленними віконними рамами глупо вдивлявся на залюднене подвір’я й затолочені схили, що спадали від дороги до Лючки; люди, сповіщені з уст в уста, несподівано осміліли й прийшли дивитися на розкопки потаємних захоронень, про які досі говорили тільки пошепки або й зовсім не згадували, минаючи зловісне обійстя, якого ніхто не хотів заселювати після того, як Яблунів перестав бути районним центром; людей назбиралося тисячі, море голів хилиталося на коломийському, березівському й космацькому напрямках; натовп шемрав і вслухався в гупання ломів, якими сміливці вже добувалися до третьої цямрини, а хтось та попереджував, що тих цямрин вісім і дно заміноване.

День стояв паркий, липневий, над завмерлим Яблуновом повис сопух прілої мерви й трупного гіркого тліну; в глибині подвір’я та в здичавілому саду зяяли глибокі ями й горбатіли бруствери жовтої з пасмугами чорного перегною глини; на дошках під стіною мертвого ґмаху біліли людські кості й шкірилися черепи, розколені сокирами, а з деяких стирчали цвяхи й залізні штирі; за ними мерехтіли сотні свічок, поставлених за упокій погиблих, і все подвір’я й баня темно–синього неба над ним були як величезний моторошний морг, заповнений спечаленими людьми, які прийшли розпізнавати за рештками одежі замордованих родичів; уже всі могильники було розкопано, зосталась тільки криниця посеред подвір’я, в яку заглиблювалися копачі.