Слава ЗСУ!

Люду густішало, люд напирав до нори, не боячись вибуху мін, — там, на дні криниці, спочивали останки вкинутих колись живцем в’язнів; стукотіли ломи, шурхотіли лопати, вгризаючись у глиб, копачі вже досягали четвертої цямрини і їхніх голів давно не було видно; біля чорного криничного кружала стояли два чоловіки — високий сивоголовий і низький лисий, вони перемовлялися незнайомою мовою; поруч із ними завмерли в очікуванні знаний у Яблунові письменник Мирон Шинкарук та його товариш професор Йосафат Юлинин — обидва приїхали зі Львова; а славну писанкарку з Космача Ганну Палійчучку ніхто не міг спинити, коли вона проштовхувалася крізь юрбу до криниці; за нею прослизли Пилип та Юрко Гулейчуки, котрі недавно повернулися з Сибіру: одного вивезли за те, що був багатий, а другого — що хотів розбагатіти, заздрячи братовому маєтку, — тепер, обидва зрівняні, жили в розділеній колешні, що залишилася від Пилипової ґражди на Завоєлах; Пилип тягнув за руку Юрка, а той чомусь опирався; завислу над містечком густу патоку прілого сопуху проколював стукіт ломів; заціпенілий в очікуванні найстрашнішої новини натовп ждав.

Копачам укинули до криниці воловоди, щоб обв’язалися, бо проникали вони глибше й глибше в землю, стукіт глухнув, а далі й зовсім стих, і враз примарилося Ганні Палійчучці, що весь цей нарід зійшовся не на місце бузувірського злочину, а до космацької церкви на престольний празник, й вона повинна запросити на обід шановного письменника і його товариша, які колись, ще студентами, заночовували в неї під час мандрівки в гори; гей, та напевне Шинкарук уже все те, що тоді побачив, списав, а може, й книжку захопив зі собою…

«Пане Шинкарук, — шепнула до вуха Миронові — вже–м не сподівалася вас уздріти: казали космацькі вчителі, що так високо пішли–сьте вгору, аж вас не видно».

«Надто далеко від землі ніхто відірватися не може», — усміхнувся Мирон, пильно приглянувшись до писанкарки.

На її обличчі крізь сітку зморшок пробивалася колишня врода — була Палійчучка чи не найгарнішою молодицею в селі, проте жила самотою і скритно гріховодила, а студентам, які ще в серпні сорок шостого прийшли проситися до неї на ніч, мовила лукаво: «То чого вас аж два, одного прийняла б на довше, а так переночуєте в стодолі на сіні… але якби котромусь дуже закортіло, то най поночі сам прийде»; ні один не прийшов у гарячу постіль до писанкарки: Йосафат відразу міцно заснув, а Мирон промучився в невтримній хіті до ранку; перед полуднем Ганна покликала хлопців до сніданку й по черзі придивлялася кожному в обличчя, ніби вибирала одного для себе, і врешті вимовила: «Ви б, Мироне, ліпше мені пасували», — і не раз потім каявся Шинкарук, що побоявся тоді зазнати першої втіхи, чей на ту пору жінки ще не знав; тепер дивився на відцвілу молодицю й, на диво собі самому, відчув до неї потяг.

«Трохи постаріли–сьте, пане Мироне, — зітхнула Палійчучка, і її обличчя осунулося підківками до блідих уст; зрадлива хіть, яка колись не дала Миронові заснути в стодолі, вмить погасла, а Ганна, геть–чисто забувши, що то нині за днина, запрошувала Шинкарука гейби на празнешний обід: — Підете зі мною, попоїсте, а потім побудете трохи в горах на свіжому люфті, хату маю велику, ще–м добудувала дві кімнати, і чисто в мене та й прибрано — най сховається коломийський музей перед моїми світлицями! — Жінка врешті перестала нахвалятися і вже доправлялася: — Таки підете до мене, Мироне, та й вже! І тих панів, то, певне, заграничні, беріть зі собою».

«А ви хіба не впізнали, Анно, — цього, що стоїть біля мене, мали б пам’ятати: то пан Орест Потурай — „Ворон“…»

«Падоньку — окружний провідник СБ! А як він тут зацвів і звідки його знаєте?»

«Світ тісний, Анно: приїхав Потурай погостювати в рідному краю, бо вже можна, й голландського генерала, який за війни тут побував, прихопив зі собою… Та ви і його, Едварда Ґоттеґема, певне, колись бачили…»

Та пропало враз празнешне свято для Ганни — почувся глухий покрик з криниці:

«Тягніть!»

Й стало так тихо довкруж, що чутно було, як, втираючись об верхню цямрину, шурхотять воловоди, що за них взялися обидва Гулейчуки. Натовп завмер, а найцікавіші, які оточили колом яму, прикипіли очима до отвору, і врешті виринули нагору два білі кістяки, зв’язані докупи іржавим колючим дротом, — люд зойкнув, бо ніхто такого не сподівався зріти: на бруствер лягли останки двох осіб, які ніби зрослися; голова меншого скелета була повернена до ребер більшого, дрібні руки, мабуть, дівочі, оповили чоловічий тулуб — так вони, певне, зустріли колись хвилину смерті.

Чужинці й Мирон із Йосафатом стояли закам’янілі, бо таку жорстокість важко було осмислити; Юрко Гулейчук опустив шнура, нахилився над кістяками й різко відступив назад, він був переляканий і блідий, Пилип помітив збентеження брата, прошив його підозріливим поглядом й буркнув: «Чого ти?..»; тої миті підбігла Ганна й зняла з шийного хребця меншого кістяка оздобу, схожу на прогнилу вишивану гарасівку, піднесла до очей, розпачливо скрикнула і тут же змовкла, пооглядалася, чи люди не почули її зойку, — ніхто не звернув уваги, тільки Юрко Гулейчук скрадливо схопив Ганну за зап’ястя, щоб відібрати знахідку; жінка не зрозуміла, для чого це йому, та по перестрашених Юркових очах збагнула, що багато важить вона для нього, притиснула кулак із затиснутою оздобою до грудей, і ніхто не міг би розтулити її пальців; Юрко відступив, а Пилип ще довго виймав з криниці людські останки, вряди–годи спідлоба позираючи на брата, який позадкував і сховався за Мироновою спиною, й у міжчассі лягали на Пилипове обличчя тіні подиву, збентеження й несамовитої підозри… Врешті витягли й копачів із криничної ями, і один з них сказав до народу: