Слава ЗСУ!

«Роботу скінчено. Розходьтеся, люди добрі. До Страшного суду…»

Та люд ще довго стояв, справляючи мовчазний парастас над жертвами злочинців; нарешті Ганна очуняла, винувато поглянула на своїх знайомих, немов була винна в цьому горі, та враз заметушилася біля них: однією рукою, бо друга заклякла на грудях, загортала Мирона, Йосафата, Ореста Потурая й голландського генерала, наче вони давно погодилися піти до неї на обід чи радше на поминки, торкнулася ліктем до Пилипа, а на Юркове пропите аж синє обличчя й не глянула й примовляла примирено:

«Та й що робити?.. Що робити?»

На автобус, який приходив із Коломиї до Яблунова понад вечір, а потім заночовував у Космачі, не чекали й подалися шутрованим путівцем, переходячи через мости над бурхливим Рушором, що звивався вужем між підніжжям горбів, допадаючи до Лючки й раз у раз перетинаючи космацьку дорогу, а попереду виростали з бескеть все вищі й вищі гори, затягнуті сизим мевом.

Затиснувши в кулаці крихту пам’яті, йде Ганна попереду, щоб ніхто не бачив у її оці сльози, вряди–годи впівголови оглядається, чи не полишила задалеко гостей, краєм ока схоплює постать Пилипа Гулейчука, за яким плентається згорблений Юрко: та най і вони заходять до неї на обід і допасовуються до високих гостей; ходи, ходи, Пилипе, посидь у моїх хоромах і пошкодуй, що багатство запопадаючи, втратив колись космацьку красуню, забравши для себе тільки й того, що її дівоцтво; за Гулейчуками, Мироном та Йосафатом останніми йдуть Потурай з генералом, — й чомусь вони враз зупинилися перед стежкою, що повернула ліворуч до урочища Лебедин, затягнувши зі собою далеко поміж гори простору галявину, яка ніби розсунула їх, розставивши по боках Гнилицю, Клифу, Кормитуру й Медвежу, і відмежувалася від Яблунова й Космача двома сусідніми мостами через Рушір.

«Тут це було, тут!» — вигукнув Орест Потурай і замахав руками до товариства, та його не почули, а може, й не хотіли зупинятися, бо дорога вже виводила на перевал Рунок, за яким — Космач.

Й подалися за супутниками Орест із генералом, і дивно їм було впиватися благословенним спокоєм гір на місці колишнього пекла й розпізнавати звірині стежки, якими колись ходили, повзли, наступали, ховалися — не заросли ті стежки й донині, й переяри не замулились, схили не осунулись і верхи не змаліли — ніщо не змінилося в кос–мацьких горах, та й містки на Рушорі залишилися такими, як були колись, наче ніхто ніколи їх і не руйнував.

Тремтка синява переливалася через верхи на діл і всмоктувалася в очі подорожнім, довкола дзвеніла розімліла на сонці тиша, обабіч дороги стелилися розквітлі святоіванські трави барвистими килимами, і згасала в душах яблунівська моторош, залишаючись далеко позаду, наче гості й не зріли її нині увіч, не ціпеніли від жаху й кривди над чорним отвором криниці, — позісталася вона в незвістях, западаючи щораз то в глибші пласти минувшини; життя незборимо запанувало над смертю, і Ганна Палійчучка, не відриваючи від грудей цупко затиснутого кулака, щоб, крий Боже, не просякла крізь пальці страшна таємниця, котра належала тільки їй, вихоплювалась весь час уперед, боячись розпитувань; вона картала себе за свій крик над криницею — хтось таки почув, і тепер людської цікавості ніщо не зупинить, а може, й не завважили, може, забули, й Ганна почала відчувати, як гасне в її серці туск — так гине й час, а втім, навіть свіжий біль минає, як тільки мерця вкладуть у домовину, бо тоді смерть стає продовженням вічного плину життя…

А Мирон з Йосафатом, які того пекла не бачили, вже вийшли слідом за Ганною на Рунок і аж осліпли від знайомого видива: внизу запалася між горами зелена чаша, ніби днище висохлого моря, і розкинулося з краю в край западини червонодахе величне село із срібними банями церкви посередині; чашу довкруж обступили брусторівські та березівські схили, а за ними на обрії, під самим небом, вивищився, заслоняючи таємниче гірське безлюддя, камінний Ґрегіт, порослий вутлою смеречиною — й до нього прикипіли очима Мирон та Йосафат, марно дошукуючись на його схилах місцини, де був глибокий потаємний грот, в якому вони колись, вертаючись із Жаб’я, заховалися від граду й запізналися там з маною смерті та явою найвищої любові.

«А подивіться, ви лишень подивіться, — втішно заговорила Ганна до своїх гостей, зупинившись на перевалі, — бачите церкву, а вище від неї на горбі хата під черепицею — то моя!»

І вже аж підтюпцем подалися гості за Ганною долі з Рунка, і вже Ганна веде їх стежкою попри церкву на белебень, вже відмикає двері, шанобливо впускає до хати гостей і Пилипа з Юрком теж запрошує; хатня прохолода пахне свіжою вовною і чебрецем; і навіщо тій Ганні, думає Пилип, такі пишні світлиці, гори вишиваних подушок, килими й ліжники, піраміди писанок, різьблені трійці на полицях і вибивані тарелі на стінах — що вона тут діє днями й ночами: ходить по кімнатах, співає, любується достатком чи плаче, осамотнена, в холодній постелі; Ганна відходить до покуття, розтуляє кулак, розглядає знайдену оздобу, витирає її від спузи, довго пучками витирає, аж поки вона не засвічується кольоровими пацьорками, потім вішає на цвяшок під образами, і Мирон, який не спускає з Ганни ока, бачить під образом Страстей Господніх нашитий на притлілу гарасівку широкий вуставний ґердан.