Слава ЗСУ!

Мирон допитливо придивляється до Ганни і врешті зважується спитати:

«Що це означає, Анно? Чому ви так…»

«Мовчіть, пане Мироне, не питайте більше ніколи».

Шинкарук стоїть перед іконостасом й не може відірвати очей від потьмянілого ґердана; гості несміливо всідаються на лавицях, Ганна застеляє стіл вишиваною скатертиною і вже починає метушитися: забігає до кухні, стіл заставляє пахучими наїдками, ніби й справді гостей чекала, а в Ганни всього вдосталь — за її вишивками, ґерданами та писанками звідусіль приходять покупці; Пилип з Юрком переступають з ноги на ногу біля порога, мов бідні родичі; Ганна запрошує гостей до столу, ставить гранчасту бутлю із сивухою, а Мирон і далі стоїть перед божницею й не відводить погляду від ґердана, він про щось натужно думає й никне в душі від неймовірної здогадки.

Ганна ніяк не могла допроситися Мирона, щоб той сів за стіл, він, зрештою, й не чув її запросин: здогадка, що прийшла до нього, коли споглядав ґердан, була неймовірною, проте Мирон не мав ні крихти сумніву в її справдешності, й Ганна відчувала, що він зараз запитає таке, на що вона муситиме відповісти ствердно або ж заперечно, але і в одному, і в другому випадку доконче відкриється таємниця, яка має належати тільки їй; Ганна підійшла до Мирона, взяла його за лікоть і майже силою посадила за стіл поруч із Йосафатом навпроти генерала й Потурая.

З чужинцями Мирон і Йосафат запізналися в поїзді: зайшли в купе перед самим відходом й застали там двох пасажирів, які завчасно зайняли місця; незнайомці відповіли на привітання й далі вели перервану на мить балачку; розмовляли вони незрозумілою мовою, яка нагадувала німецьку. Один із них був статечний, худорлявий і підтягнутий, під час розмови його хрящуватий борлак рухався, натужно випомповуючи з горлянки скупі слова; мова його була карбована, й подумав Мирон, що цей сивий джентльмен із запалими щоками й випнутим підборіддям мусив бути колись військовим; його ж співрозмовник мав трикутне обличчя, пригнічене блискучим кружалом лисини, обрамленої кочільцем дбайливо розчесаних волосин, — високе чоло й лисина м’яли своєю вагою зморщені уста й видавлювали з них плинні потоки слів, якими він заливав свого співрозмовника, й тому залишалося хіба що згідливо похитувати головою.

Мирон і Йосафат, не зобов’язані до подорожнього знайомства, оскільки мови сусідів не знали, вели далі бесіду, яка останніми днями не сходила з їхніх уст, — про знайдені у Яблунові могильники більшовицьких жертв і про розкопки, які мають розпочатися завтра: можливо, будуть ексцеси, бо люд з’їжджається звідусіль, а косівський райком партії дозволу на акцію ще не дав, до того ж народ озлобився статтею, вміщеною у станіславівській обласній газеті, в якій висловлювалось припущення, що яблунівські захоронення — то сліди бандерівських розправ.

Лисий чоловік враз припинив дискусію зі своїм співрозмовником й безцеремонно втрутився в розмову Мирона та Йосафата — він заговорив українською з відчутним «емігрантським» акцентом.

Розкопки? В Яблунові? Про це ми нічого не чули… А хто, як і звідки дізнався про захоронення? І що — влада аж так обезсиліла, що не забороняє? Та це ж нечуваний протест, хто міг ще рік тому бодай у думці допустити про можливість такої акції?.. Хто ми такі, питаєте? Ха, ми не можемо й досі вийти з дива, що нам дозволено приїхати до краю — ніхто, чуєте, ніхто не чинив жодних перешкод, видно, совєти таки справді задихали на ладан… Та що й казати, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про суверенітет України! А втім, це логічний кінець тиранії, бо як казав Талейран Наполеонові: «На штик можна спертися, але годі на ньому всидіти»… А ви хто? Письменник? Вперше бачу українського совєтського письменника, який вільнодумствує. А ви професор математики… Гм, з такою професією трохи легше було вам пробиратися крізь комуністичне чистилище. Ага, ми забули представитися. Я — Орест Потурай, колишній окружний провідник СБ на Станіславівщині, а це мій приятель Едвард ван Ґоттеґем, голландський генерал у відставці. А добираємося на терени, де сорок п’ять років тому нам доводилося воювати. Отже, їдемо з вами в одному керунку.

…Гості були надто прошені, до страви ніхто не торкався, і Ганна сама почала накладати в тарілки наїдки, а Пилип відкорковував пляшку. Кукурудзяний качан міцно засів у горловині, й старий сопів, зачіпаючи його чорними зроговілими нігтями. «Ти колись краще давав собі раду з подібною роботою», — багатозначно мовила Ганна, забираючи в нього пляшку, й Пилип зніяковів, утямивши, на що натякає господиня… Могла б уже й забути, давно то було… Давно то давно, та на ту згадку старе тіло й нині ниє в чреслах: день, слава Богу, докочувався до скону, Пилип доорював свою нивку, і як тільки плуг відкинув останню скибу, зголоднілий парубок притьмом усівся на колісницю й, забувши підняти леміш, врепіжив коня батогом, і той помчав путівцем із Завоєлів до села. Та чомусь–то швидко кінь упишів, Пилип безжально шмагав шкапу по хребту, поки не зупинився перед Ганниною хатою, і аж тоді побачив довгу розплугу, що тягнулася до белебня із Завоєлів; потім весь Космач терендів, як Пилип квапився до Ганни — і яким же то лемешем відкинув він таку довгу скибу? А Пилип тоді увірвався до хати, схопив в обійми найкращу космацьку дівку й, не питаючи в неї дозволу, поніс на постіль… «О, як ти вмів колись, Пилипе, справно відчиняти затули, а нині що?» — глузувала Ганна, з докором поглядаючи на старшого Гулейчука, нагадуючи йому про ту шалену ніч, а ще про пізнішу ганебну його втечу, коли неньо заповів Пилипові спадок з Канади.