Слава ЗСУ!

Врешті Ганна втиснула качан у горловину пляшки, сивуха свиснула й забризкала генералові лацкан піджака, Ганна лунким сміхом вибачилася перед гостем і розлила трунок у пугарі.

«А чи ви все пам’ятаєте, друже окружний провідник?» — спитала вона в Ореста Потурая, наповнюючи його келих.

«Того ніхто ніколи не забуде, Анно».

«Та й що робити…» — вимовила вона свою примирливу фразу.

«І я все пам’ятаю, — сказав генерал по–українськи. — Все до крихти».

Далі генерал мовчав, та видно було, що вишукував у своїй пам’яті українських слів, щоб укласти думку, яка, спонукана Ганниним запитанням, враз прийшла до нього: його статичне обличчя пожвавилося в натузі пошуку відповідників мислі в чужій, погано засвоєній мові, губи беззвучно ворушилися, врешті він склав докупи те, що мав сказати, й видав сентенцію, яка була лише йому зрозумілою, бо нібито й не припасовувалась до нинішніх подій.

«Творець створив людину, яка теж стала творцем. Тому між двома деміургами відбувається вічний конфлікт, в якому людина неминуче мусить визнати свій програш».

Компанія ніяк не зреагувала на цю думку, бо розвинути її генерал не зумів, й вона повисла загадкою, яку ніхто не брався розгадувати: всі поштиво мовчали й заїдали буджениною міцний первак. Один тільки пан Едвард розумів сенс сказаного; не торкаючись їжі, він у думці розшифровував висловлену формулу, щоб потім рідною мовою висловити її старим і новим приятелям, й бажав, щоб вони своєю чергою теж розповіли про все, що знають, і аж тоді, коли правда кожного озвучиться — розкриється й сторінка призабутої і до кінця не з’ясованої історії.

Історія не може існувати для однієї людини, — міркував генерал, — те, що знаю тільки я, нічого не означає, це та сама невідомість, що й відсутність відомості, і якби хтось, наприклад, побував на іншій планеті й про пізнане знав тільки він, це означало б, що тієї планети ніхто не бачив; історія — то така категорія, яка мусить розкриватися для всіх, — аж тоді правдиво проявиться картина змагань нерівносильних деміургів і пред’явить нащадкам аргументи правоти… Наша гуртова сповідь ствердила б, зрештою, що перед Богом ми ніколи справедливими не були, бо вбивали. Зате перед собою кожен мав свою рацію, бо рятував убивством життя. Кожен своє життя. Треба нині спільно прочитати книгу про те, як ми чинили необхідний для нас, та неугодний Богові гріх, оскільки Господь провидів свій порядок на землі й не давав людині права змінювати його власною творчістю. Признатись треба до гріха, не боячись суду, який неодмінно прийде.

А хто ж судитиме Творця, який з тільки йому відомих помислів дозволив окупантам вигнати мене з батьківщини, яка ніколи не хотіла воювати, й через те я, теж творець, мусив виступити проти твоєї волі, Боже, й боронити свій край. А ти мстив нам за нашу свавільну творчість, і ми програвали в нерівній битві з тобою, тебе проклинаючи.

Я воював за свою землю, за свій клаптик над Північним морем, я не знав і не хотів знати землі іншої, і аж тоді, коли зіскочив на ходу з товарняка перед мостом на Дністрі й, ударившись обличчям об гравій, відчув, що живу, і те життя подарувала мені інша, не моя ойкумена, — аж тоді я втямив, що вся планета — Божа, але теж і моя, і за неї я повинен пролити кров або ж перемогти ворога, і на ній, на нашій малій планеті, примиритися з тобою, Господи, і з вдячністю за порятунок визнати перед тобою свою меншість…

Однак ніхто не мав бажання розмовляти, ба й навіть уста не відкривалися, немов заціпеніли від усвідомлення, що кожне вимовлене слово виявиться марним, незначним, банальним супроти німої мови кістяків, що на відкритому яблунівському моргу біліли під небом, і свічки догоряли, розпливаючись кружальцями воску по землі, і у гірських незвістях натужно виводив вітер заупокійну піснь… Ганні тепер здавалося, що весь світ за вікном став єдиним цвинтарем без хрестів, і на ньому мерехтять пломінці свічок — то сонце заходило й забагрювало узгір’я черво–ними плахтами, що поволі зсувалися із схилів і блідли; тривожне передчуття пройняло Ганну, що після того, як гості роз’їдуться, вона зостанеться сама–самісінька на цвинтарищі…

Мовчанка за столом важчала, тужавіла, думки не перемінювалися в слова й гнітили німим розпачем, й Орест Потурай порушив обважнілу мовчанку, бо далі перебувати в ній було невміч.

«Не піддаваймося… чуєте, не піддаваймося, — промовив він. — Чей життя не закінчилось: хіба то не диво, що серед нас сидить голландський генерал — безстрашний український партизан?.. Ану, Едварде, розкажи щось про себе, бо ж ніхто не відає, як ти тут узявся…»

Генерал навіть не підвів голови на Орестову спонуку, він мовчав і далі, проте задавнені події враз ожили в його згадках, і він сам для себе почав їх відтворювати, дивуючись, що вони не потускніли від часу.