Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

…До початку 1944 року станіславівський шталаг для полонених альянтських старшин зменшився в людях до двох тисяч, а ще недавно налічував близько п’яти: полонені вимерзали й з голоду падали, охоронці викидали трупи за паркан, що обгородив станіславівське передмістя Діброву разом зі старою, ще за Австрії збудованою тюрмою; на роботу в’язнів уже не виводили й не годували, їх методично виморювали, щоб табір спорожнів до приходу совєтських військ, які невтримно просувалися до південного русла Дністра, а все ж людські тіні в лахмітних мундирах чіплялися за життя й таки животіли, тож після Різдва табірні охоронці почали виводити полонених колонами — спочатку дужчих, а далі й усіх, хто ще тримався на ногах — за шлагбаум, а звідти гнали їх на товарну стацію.

Між полоненими прослизла чутка, що їх вивозять з Галичини до німецького концтабору Маутхаузен для «переробки на мило»; тоді п’ятеро голландських лейтенантів — Едвард, Піт, Гарм, Кіс і Геррі — квапно домовилися про втечу, і коли чергову партію лаштували в колону, вони зайняли одну шеренгу з тим, щоб потрапити в спільний вагон; запальний Геррі дорогою на залізничну стацію нерозсудливо вибіг з колони, забачивши на обочині дороги відкриту каналізаційну трубу, й сховався в ній; конвойний помітив утікача, послав за ним автоматну чергу, і той навіки зостався на галицькій землі; на стації стояв довгий товарняк, двері у вагонах були розсунуті, і в один, тримаючись за руки, вповзли четверо голландських офіцерів, домовившись вискакувати з поїзда на ходу по двоє…

Втім згадки обірвалися, нібито генерал враз почув думки всіх присутніх за столом, й він розгубився від того, що недостатньо розуміє їхню мову; а за тими думками в кожного своє життя, і кожен хоче озвучити його в словах, бо тільки в такий спосіб могла б розкритися призабута і до кінця не з’ясована історія, в якій ці люди перебували майже півстоліття тому…

А що знає, що згадує цей чоловік, якого називають Юрком: він перехиляє пугар за пугарем, не закушує й тихо п’яніє — які думки мозолять його душу? Та які б вони не були — мусять пов’язуватися з думками письменника Шинкарука, котрий не відводить очей від божниці, де висить знайдена Ганною оздоба, і щось–то вона промовляє до нього, а певне, могла б промовити до всіх, бо життя кожного, хто тут є, зачепилося за чиєсь інше й розділити їх неможливо… І щось мовчки говорить професор математики, він суворо, аж наче неприязно позирає на генерала, ніби хоче з ним сперечатися: може, не погоджується із сентенцією, яку Едвард вимовив уголос… А Пилип геть неспокійний: чи то вразили його Ганнині насмішки, але ж чому не зводить погляду з брата — зирить на нього спідлоба, наче побачив уперше й хоче збагнути, хто він такий… Але який це має стосунок до німої генералової розповіді, яку чує тільки він сам? А певне, має…

Вагон, у який зайшли змовники, не мав, на їхнє щастя, гальмівної будки, отже, безпосередньої сторожі тут не було; крім того, Едвард помітив, що задня стіна вагона проломана й отвір переплетений колючим дротом — його легко розтягнути, щоб просунути голову й продертися до буферів; полонені, які заповнювали вагон, не збиралися втікати, вони пропустили змовників до переплетеної діри, й коли охоронники позачиняли вагонні двері, перші сміливці Гарм і Кіс пролізли на буферні тарелі. Буфери дзвяк–нули, ешелон рушив і почав набирати швидкість; Едвард застеріг товаришів, щоб не квапилися зіскакувати — потяг доконче сповільнить хід перед мостом на Дністрі; хлопці не послухалися, вмить зіскочили, й Едвард побачив, як один, а потім другий закрутилися в повітрі, упали на приколійний насип і залишилися лежати непорушно з розкинутими руками.

Страх зморозив Едварда й Піта, але вони вже стояли на буферних тарелях й вертатися до вагона не мали наміру, а ешелон шалено мчав, допадаючи до стації — здається, Галича; в’їжджати на стацію стоячи на буферах, ніяк не можна було — їх там відразу виявлять охоронці й познімають; нарешті товарняк сповільнив хід, на повороті замерехтіли ферми моста, тоді Едвард пропустив уперед Піта й злегка штовхнув його, Піт зіскочив і покотився по насипу у вибалок, за ним вискочив Едвард, він ударився обличчям об замерзлу землю й зімлів, а коли очуняв, поїзда на рейках уже не було: довкола панувала надвечірня біла тиша, це була зловісна тиша пустелі, з якої людині вибратися невміч, й Едвард, заполонений мертвою самотністю, був близький до плачу.

Втім він почув голос Піта, який шкутильгав уздовж насипу, кликав товариша розпачливим голосом й урешті радісно скрикнув, побачивши Едварда, який сидів безвольно на землі, підбіг, підвів його, й вони на одну лише мить відчули подих свободи, а далі почала навалюватися на них тривога: як з цієї волі на волю вибратися…

Попередня
-= 129 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар