Слава ЗСУ!

Ореста Потурая, балакучого та імпульсивного, пригнічувала Едвардова мовчанка, він перебив німу мову генерала, поклавши йому руку на плече:

«Люди не знають, Едварде, як ти опинився серед упівців, скажи хоч кілька слів, що трапилося з тобою, коли ви з Пітом зіскочили із поїзда перед Дністром…»

Генерал почав розповідати вголос.

«Ми знали одне: нам треба весь час прямувати на південний захід, бо десь там пролягав угорський кордон, за яким, нам здавалося, до Голландії рукою подати, та усвідомлювали й те, що мусимо весь час просуватися мертвою зоною — за німецькими й мадярськими військами, що відступали на захід, ми не мали права опинятися попереду них, бо нас, втікачів з полону, чекала там певна смерть від німців, проте мали теж остерігатися, щоб не залишитись надто далеко від останнього німецького ешелона, бо й від совєтів нам нічого не світило: для червоних ми могли здатися німецькими дезертирами, й на нас чекав не кращий, ніж той, з якого ми щойно втекли, полон.

Йти мені було легше, ніж Пітові: від зіткнення з благословенною галицькою землею на одній моїй щоці злізла шкіра, зате Піт ледве шкандибав: скаржився на нестерпний біль у коліні, певне, розтягнув сухожилля, коли падав на приколійний насип, або й вивихнув ногу; я його підтримував за лікоть, та йти ставало щораз важче, ноги застрягали в зашкарублому снігу, бо манджали ми навпростець і стежок жодних не знаходили, а за орієнтир нам правив засніжений хребет Карпатських гір, що ламаною лінією проступав крізь передвечірній сутінок.

Ми перейшли по льоду Бистрицю, що добігала до Дністра, який полишився від нас ліворуч; я знав назву цієї річки, бо протікала вона через Станіславів, обминаючи передмістя Діброву, де розміщувався наш шталаг, і це були, мабуть, усі мої відомості про Україну, як називали тут рутенську землю, на котрій жив не знаний європейцям народ, який ніколи не мав своєї держави й належав коли до Австрії, коли до Польщі, нині ще підлягає німцям, а незабаром його займуть московити; з якимось жалем чи то нерозумінням, а може, і з прихованою погордою думав я про націю, яка назавше покорилася чужим державам, змирилася з таким ущербним становищем, і може, їй так добре, може, вона іншого існування не знає і знати не прагне. Хоча…

Мені тоді згадався страшний випадок, який трапився, здається, шість років тому в Роттердамі весняного тихого дня, і я, курсант військової академії, був тому свідком… Я вийшов з вулиці Крайскаде на площу біля кінотеатру «Люмере», щоб зайти в кафе на обід, й на своє щастя зупинився: мою увагу привернув ставний чоловік у сірому капелюсі, з малою валізкою в руці — він ішов мені назустріч. Якась невідома сила спинила мене, хоч я цього чоловіка, звісно, ніколи не бачив, та витав наді мною Бог: з валізки враз шугнуло сине полум’я, пролунав неймовірної сили вибух, і я, падаючи ниць, побачив, як із хмари чорного диму розлітаються в боки частини тіла — руки, ноги…

Потім у Гаазі судили совєтського шпигуна, який буцімто мав відношення до атентату на відомого в Женеві українського терориста, з наказу якого було вбито польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, — Євгена Коновальця; преса величала його вождем українського народу. Отже, цей народ, який живе на землі, котрою ми пробираємося до угорського кордону, мав свого вождя… Що ж, таке зовсім можливе, бувають еміграційні вожді, — так думав я тоді, адже і мій народ опинився під окупацією, і ще не знати, яка йому простелиться доля: чи не розчиниться він колись у швабському морі, чи не будуть полювати німецькі шпигуни за його вождями на чужих територіях…

Просуватися снігами ставало щораз важче, Піт уже падав з ніг, я тримав його за руку, й він підстрибував на одній нозі; вечоріло, й мороз дужчав, я був у розпачі: довкола простиралося безмежне засніжене поле, серед якого нам доведеться замерзнути; ми брели без жодної майже надії, та все ж не піддавалися знемозі, хоч усвідомлювали: ще крок, десять кроків, хай сто — і ми звалимося знесилені в сніг.

І саме тоді, коли здолала нас крайня втома, я побачив перед собою гору, що ніби зненацька виросла з–під землі; зупинився й зрозумів, що це скирта сіна. У моєму мозкові зажеврілась надія на порятунок, я поволік за собою Піта, котрий умлівав і нічого вже не тямив, допав до скирти, розгріб сіно, випорпав глибоку діру і перед тим, як заліз у неї, мені привидівся вогник, ніби десь там, у далекому безмежжі, засвітилося вікно; я подумав, що це омана від перевтоми, потягнув за собою в діру Піта, затулив отвір сіном, і ми обидва запали в мертвий теплий сон…»

Генерал не був упевнений, що його уважно слухають, він усвідомлював ще й те, що розмовляє макаронічною мовою, до того ж убранство Ганниної домівки більше цікавило його, ніж власні згадки, він вряди–годи замовкав, подовгу приглядався до високої піраміди писанок на креденсі й ніяк не міг збагнути, чому ці люди так витворно розмальовують звичайні курячі яйця… А для чого служать масивні підсвічники з дармовисами, порозставлювані на полицях і комодах, чому сволоки оздоблені хрестами, адже це проста хата — не церква і не музей… Та найбільше його дивувала висока, аж під стелю, гора вишиваних подушок на постелі: Едвард намагався збагнути, навіщо їх самотній жінці аж стільки. Чи то вона по черзі кладе собі їх на ніч під голову, але ж як можна брати до ужитку такі дивовижні витвори? Перервавши врешті розповідь, генерал звернувся до господині, здивувавши всіх недоречним запитанням: