Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

«Навіщо вам стільки подушок, ви спите на них?»

«Для спання, пане генерале, може послужити й кулак, — гейби аж зухвало відказала Ганна. — А на цих подушках, як би вам сказати, вишите таємне письмо».

«І ви його відчитуєте?»

«Бог їх відчитує: на подушках записані молитви, пане генерале. Я вам розтлумачу, може, зрозумієте… Що узір — то інша мольба: вранішня, вечірня, за дітей, за батьків та й за Україну… Тих молитов так багато, як хрестиків на вишиттю, і всіх їх слухає Господь. І як гарячий узір, то й просьба гаряча, як темний — то тужна, а вишиття чорними нитками — то псальми за погиблих».

«Реквієм», — мовив сам до себе генерал.

«Не знаю, що це за слово», — знизала плечима Ганна.

«Поминання», — підказав Потурай.

«О так! — підхопила Ганна. — Досі був розбій, то віднині й довіку мемо поминати мертвих».

«Дивний ваш край, — сказав Ґоттеґем. — Люблю його і не розумію: все у вас говорить, плаче, скаржиться, сміється…»

«Але що було далі, що далі, ти ж обірвав розповідь у найцікавішому місці», — наглив Орест Потурай.

«Що було далі… — зосереджувався генерал. — Перед світанком розбудив мене крик півня, і я в безмежній радості збагнув, що те світелко вночі зовсім мені не привиділося — не була то омана, а знак реального людського житла, до якого ми прибилися пізно ввечері.

Я не будив приятеля, тихенько виліз із нори: надворі вже сіріло, довкола розкинулося біле поле, серед якого то тут, то там стирчало замаєне інеєм незжате кукурудзиння; я був весь у сіні, тож, ставши перед стогом, почав обтрушуватися і тої ж миті стетерів від страху: на мене йшов, немов на штурм, селянин у кожусі й баранячій шапці, із залізними вилами в руках. Він, певне, прийшов узяти сіна для худоби, та, побачивши мене, на смерть перелякався, той переляк передався мені, й ми разом закричали: він — щоб настрашити заброду, а я — щоб не вбивав.

«Плєнний, плєнний!» — галасував я, піднявши вгору руки, аж поки ґазда не зрозумів, що йому ніщо не загрожує, тоді я подав чоловікові знак, щоб хвильку постояв сумирно, сам заліз у нору й виволік звідти Піта, й ми обидва заплескали себе долонями по губах, показуючи, що смертельно голодні.

Той хутірець належав до села Узинь; господарі були убогі, проте мали молоко, сир і кукурудзяний малай, вони були сердечно добрі, і я, перебуваючи в них протягом кількох тижнів — поки Піт не став на ноги, — водно думав про те, що під час воєнних катастроф людство полярно розділюється на немилосердних і доброчинних: одні вбивають, а другі помагають постраждалим, відчуваючи, певне, що самі стоять на грані смертельних небезпек, і своїм доброчинством намагаються заслужити в Бога порятунку для себе.

Господар до того ж був костоправ, він вправив Пітові вивихнену ногу, а потім ще довго не відпускав нас, хоч ми вже добре відпочили й мали силу йти далі. Радив передбачливий ґазда, щоб ми почекали, поки мадярські війська відступлять у гори, совєти ж за ними відразу не поженуться, бо запрутський терен контролюють українські партизани. Це була новина для мене: та невже той некоронований вождь України, який загинув у Роттердамі, мав ще й своє військо? Без держави?»

Генерал закінчував розповідь, його українська мова була калічна, він раз у раз збивався на голландську, а тоді йому допомагав перекладом Орест Потурай.

«Незабаром ми пересвідчилися, що українське військо є насправді — численне і добре озброєне. Але про це хіба іншим разом, а втім, Орест краще розповів би… Одне слово, ми з Пітом мусили взяти участь у бандерівській партизанці, і я серед ваших вояків трохи навчився української мови… Отже, настав час, коли господарі узинського хутора спорядили нас у дорогу, наладували наші порожні рюкзаки сякими–такими харчами, й на початку лютого ми без перешкод обійшли Тисьменицю й Отинію і, перебрівши мілкий Прут біля Коломиї, добиралися лісами й вибалками до Яблунова, де нам довелося виступити проти волі Господньої із своєю кривавою творчістю».

Професор Йосафат Юлинин перебував у цьому чужому для нього товаристві немовби відсутній. Він бездумно розчісував пальцями руду борідку, яка підпирала знизу важке обличчя; професор був мовчазний і невдоволений: ця поїздка, до якої намовив Мирон, була для нього, розповнілого, заважкою, до того ж… Він добре усвідомлював, що від Космача до тих місць, де минула його юність, не так далеко — а вже нема під небом рідної Боднарівки й сусіднього присілка Сакатури теж нема, а що там — хащі, ліси, безлюдні толоки, осунуті яруги чи руда мертвотність від пожарищ і досі зяє на місці колись наймальовничішого на всьому Запрутті села; а може, повернулися люди з Сибірів і знову поселилися на старих місцях, а може, ту місцину зайняли чужаки? Та ні, нема вже там нічого: розкішного саду діда Федора нема й пасіки його — теж, й росте будяччя на дворищі учителевого дому, а дзвінка криниця, за якою водно правив блаженний Юзьо свої молебні, замулилася, а в Потоках зникла хатка, в якій жила найвродливіша на світі дівчина Наталка Слобідська; давно нема Наталки, то й Боднарівки без неї немає. А це ж так близько, і якби Мирон, якому душу точить той самий туск, бо ж учительське заросле нині обійстя — то теж його дитинство і юність, — якби сказав Мирон: «Ходімо, Йосафате, то недалеко», — вони пішли б і вмерли б там від туги за знищеним життям… Ні, нема туди більше ні доріг, ні стежок.

Попередня
-= 131 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар