Слава ЗСУ!

А все ж, незважаючи на розтривоженість, професор уважно прислухався до розповіді генерала, а коли той замовк, Йосафат думкою повернувся до першої його фрази і промовив, викликаючи чужинця на дискусію:

«З ваших слів, пане генерале, виходить, що людська творчість взагалі неможлива, оскільки приречена Богом на програш…»

«Ба ні, — підвів очі генерал, вони були жваві й молодили кістляве зморщене обличчя, ті очі сподобалися Йосафатові, й він з цікавістю чекав відповіді співрозмовника. — Ба ні, — повторив генерал, — творчість людини є доцільною доти, доки вона обмежується творенням себе самої й не посягає на замисли Господні».

«Тобто людина мусить розвивати в собі те, чого не вдосконалив Бог, — підтримав розмову професор. — А наші люди це й робили, адже духовний стан невільника далекий від досконалості — чому ж прагнення стати вільним мало б суперечити Божій волі?»

«Бог спослав війну на людство покарою за гріхи, а ми її намагалися використати для власних потреб і тому програли».

«А ті, хто виграв, по–вашому, угодні Богові?»

«Ніхто не виграв, — заплющив очі генерал. — Ніхто. Ви ж бачите, як на ваших очах конає так званий переможець».

«Значить, виграли ми, якщо той переможець конає! — млявий голос Йосафата несподівано набув войовничості. — Значить, ми разом з Богом творили новий світ, йому угодний, і якщо той світ врешті народиться, то нашу жертву таки прийняв Господь, і людська творчість проти цього аж ніяк не перечила…»

«Зійдемо з небес на землю, — втрутився в розмову Потурай. — Звичайно, все на землі відбувається за провидінням Господнім, й війну він спослав для покари не людям, а нелюдам, та від неї терпіли всі в ім’я очищення землі од скверни… Новий світ народжується в довгих муках, а для Бога — це мить. Людство віками чекає, поки на землі зникнуть злочинні суспільні утворення, і вони таки зникають — загибає ж остання найстрашніша імперія, й ми стаємо свідками народження волі для найменших народів. Хіба то не творчість Божа так геніально згармонізувалася з людською творчістю?.. А за гріхи, допущені в процесі нашої творчості, ми ще довго будемо покутувати, але ж на волі. На волі! Ні, Едварде, ми не програли перед Богом, Господь використав нашу енергію для перемоги своєї правди!»

«Ая, ая, як той казав, єдина в світі лишень Божа правда, а решта всьо від нечистого», — несподівано вихопилося Пилипові, й він геть знітився від того, що втрутився в розмову вчених людей, крадькома глянув на Юрка й, помітивши глузливу посмішку на його губах, опустив голову, й зосталися б його слова невчутними, якби в’ їдлива Ганна, яка таїла в собі давню пізьму на Пилипа, не пропустила крізь зуби:

«Був би ти мудріший, Пилипе, якби–сь ліпше наставляв вуха, а гемби й зовсім не відкривав…»

«І як ти, приглухувата, вчула, що я сказав?» — огризнувся Пилип.

«Дай Боже, аби–сь краще чув, ніж я, бо ти маєш щодо голови брати, коли я говорю, а того, що ти верзеш, могла би–м зовсім не слухати — і не здурніла б…»

Гості посміхнулися на перемовку сусідів, а Мирон Шинкарук, сивий і на свої літа досить молодцюватий, вийшов із задуми — його ні на мить не покидала щемна здогадка про ґердан, який висів під образами на стіні, він остаточно впевнився в її справдешності, й тоді до свідомості навально накотилася злоба: Мирон відчув у собі жорстоку лють — таку, що взяв би сокиру й немов опришко гатив без розбору по головах зайд, які вчинили в Яблунові таку страшну наругу над людьми.

«Орда, орда… — шепотів він, не дбаючи про те, чи потрапляє в русло розмови. — Слов’яномовна орда, яка озброїлася ненавистю до завойованих народів, асимілятивною машинерією, руйнівністю, злодійством, цинізмом, брехливістю й паразитарством…»

Слова, ніби сухогруддя, вивергалися силою ненависті з Миронового горла, й не було їм стриму, та й не спиняв ніхто, всі ж бо мали напоготові найстрашніші прокляття, які мусили нині вибурхатись, тяжкою кривдою спороджені, й Мирон ніби говорив за всіх:

«А ми винесли з рабства м’якотілість, плаксивість, жалісливість до ворогів… Де ви бачили, щоб ми вбивали полонених? Ні, ми їх відпускали, а вони верталися і вбивали нас… Нам виривали зуби, ікла, обтинали пазурі й робили з нас вегетаріанців. Ви можете собі уявити, що тигра, лева, ведмедя запрягають у плуг? Та ні, запрягають лише травоїдів… А до плуга нас водно закликали і Драгоманов, і Грушевський, і Винниченко: не вбивайте братів, хай краще байстрюки заходять в нашу хату і вбивають нас, аби тільки совість наша була чиста — бо ж то прецінь такі самі, як і ми, слов’яни… Брехня, Московія — не Русь, то охрещені русичами угрофінські дикі племена, які давно загубили свою мову й користуються донині солунським діалектом, з церковних книг засвоєним, і хваляться візантійською та голландською символікою».