Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

«Не можна дарувати йому життя!» — процідив крізь зуби Чарнота.

«Не гарячись, Даниле, ти мужній вояк, але є ще й політика… Іване, — звернувся Ворон до Буркута, — ти міг би тепер впізнати свого двійника Болідова, якого вже цілий рік розшукуєш?»

«Я його впізнав би й на тому світі», — відказав Захарчук.

«То прошу привести сюди Шполу».

Лейтенант виглядав жалюгідно: його знівечив страх перед смертю. Жорстока покара впала на Шполу: перед його очима водно пересувалися образи людей, яких замордував, і він перевтілювався, панічно боячись такого стану, в кожну свою жертву, переживаючи моторошний страх насильницької смерті. Це було нестерпно: як тільки прочинялися двері до підвалу — чи то приносила Пилипова Параска їжу або ж вартовий виводив Шполу надвір за потребою, а найстрашніше було для нього, коли вартував стрілець Андрусяк, це ж бо він мав його скарати, — коли прочинялися двері, Шпола падав на коліна й белькотів: «Не вбивайте, не вбивайте!» — у такі миті він не був сам собою, а одною із своїх жертв, і переживав тоді чужий страх, який ставав його власним.

«Слухай, Шполо, — розпочав Ворон допит. — Слухай і затям: твоє життя у твоїх руках. Якщо нам допоможеш, випустимо на волю — ти вже нікому не страшний і нікому не потрібен. Ще й револьвер тобі повернемо, щоб ти міг

застрелитись, як не матимеш де дітись… Отже, скажи, хто давав тобі вказівки, розпорядження вбивати в нашому регіоні дівчат, знущатися з них й чіпляти на шиї бірки з написом “сексотка”»?

Очі в Шполи зблисли надією, він відразу й випалив:

«Резидент».

«Як його прізвище?»

«Не знаю, його називали не інакше, як “Резидент”. То був чоловік середнього віку, з ріденьким русявим волоссям, і всі ми знали, що це людина майора Моліна. Він знаходив мене в гарнізонах».

«Ти міг би впізнати його в обличчя?»

«Так».

«Друже командир, — звернувся Ворон до Степового, — прошу дати мені два рої стрільців, і ми з Буркутом та Чарнотою обступимо школу, коли відбуватиметься педрада».

«Школу? Ти сказав — школу? — підвівся Степовий. — Цього ще нам не вистачало: нарід і так став все більше до нас насторожений, а школа для людей — як святиня… Хоча… я пригадав, як ти на першому допиті запитав Шполу про вчителя фізкультури. Маєш на нього підозру?»

«Маю».

«А коли помилишся, коли той, кого підозрюєш, виявиться невинним, що тоді скажемо вчителям, людям? Яка ж лиха фама піде по світу: партизани вдерлися до школи? Шукай іншого варіанта».

«Будь–який інший варіант приречений на провал, — промовив Буркут. — Якщо Гошоватюк — “Резидент”, то він відразу відчує, що за ним стежать. А в досвідченого розвідника тисячі способів зникнути».

«Тоді дійте, — погодився Степовий. — Тільки щоб без зайвого шуму: жодного пострілу, жодної метушні».

«Будемо старатися, друже командир… А якщо зайде помилка, то ми пояснимо нашу появу в школі турботою про учнів, заарештованих у Яблунові».

«Гаразд».

Педрада в школі мала розпочатися о третій після обіду. Два рої стрільців залягли за високим живоплотом, що за–ступав фізкультурний майдан. Школа стояла на узвишші, обступленому з усіх боків закожушеними дикорослям схилами, які спадали до потічка, що обмивав горб, пробиваючись крізь верболози до Пістиньки, і тільки з одного боку провадила до шкільного будинку всипана шутром стежка.

Ворон, Буркут і Чарнота, а з ними й Василь Андрусяк, який конвоював Шполу, заховалися під дашком запущеного оборогу, що перехнябився над потоком; з нього давно ніхто не забирав сіна, і воно, вогке та плісняве, пахло гнилизною, — тут було безпечно, оборіг, видно, не мав господаря. Ворон крізь бінокль спостерігав: за шкільними вікнами снувалися силуети вчителів, що збиралися на педраду; вони ще не всідалися за столики, й Потурай думав, як розпочати акцію, щоб вона відбулася без галасу й стрілянини.

Втім відчинилося вікно вчительської кімнати, й на підвіконня сперся ліктями вчитель, він розминав у пальцях цигарку, довго тер сірником об коробку, й видно було — не дбав про те, щоб він засвітився, при тому сторожко пас очима кут між трапецією на лівому краю майдану і вершком оборогу, що виднівся праворуч, обмацував поглядом кущики живоплоту й вершечки тополь, що вистрелили з яру в небо, врешті прикурив цигарку, випустив з рота клубок диму й, ніби заспокоївшись від якоїсь тривоги, спер голову на зігнуту в лікті руку й незворушно вдивлявся у простір, що закінчувався березівськими горбами на обрії.

Ворон покрутив колечко на біноклі, наводячи різкість, і в полі зору чітко постало перед ним знайоме обличчя вчителя фізкультури, тоді передав бінокль Шполі, і той за хвильку прошепотів з притаєною втіхою:

Попередня
-= 159 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар