Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

«Резидент… Він!»

Буркут вихопив у Шполи бінокль, приклав до очей і тихо скрикнув:

«Болідов!»

Чарнота вмить зсунувся спиною з оборога, за ним зіщовгнули Ворон і Буркут, Василь трутив униз Шполу; почувся свист, з–за живоплота вибігли стрільці з автоматами напоготові; усе це вмить побачив Болідов, розштовхав учителів і вибіг з кімнати, залишивши сторопілих колег і директора школи, й зник, мов привид. За мить увірвалися до вчительської Ворон і Буркут, вони наказали вчителям стати під стіну й пройшлися повз них, заглядаючи кожному в обличчя. Врешті крикнув Буркут:

«Де Гошоватюк?! Він був тут!»

Директор зблідлий, мов полотно, проказав, тамуючи тремтіння губ:

«Він вибіг… Щойно вибіг!»

«Куди вибіг? Школа ж оточена!»

Пропустивши поперед себе Буркута, директор вийшов у коридор і показав на вузькі східки, що вели в підвал.

«Хіба там сховався», — сказав.

Буркут з наставленим револьвером перший збіг східками вниз, за ним Чарнота, Василь зі Шполою та два стрільці. Вони опинилися в темній пивниці, і в будь–кого міг вистрелити Болідов, однак панувала тут мертва тиша. Пивниця була подовгувата й завалена коленими дровами, а в кінці коридорчик скручував ліворуч; переслідувачі, тулячись до стіни, підійшли до вугла й уздріли віконце з виламаними ґратами. Буркут просунув крізь нього голову й побачив похилий глинястий обрив, що спадав до потічка.

«Прокляття! — застогнав. — Мав запасний вихід».

Чарнота вдарив на сполох: він тричі вистрелив уверх з револьвера, тоді із Завоєлів вирушила його сотня й курсанти старшинської школи, які чекали на сигнал.

Останніми вийшли зі шкільного підвалу Андрусяк і Шпола. Василь ніс у руках обшиту бляхою коробку й віддав її Воронові.

«Це радіонадавач, — сказав провідник. — Забери до штабу».

Тоді глянув на Шполу, який тремтів від страху й надії на помилування і благально дивився на Ворона.

«Відведи, Василю, цю мерзоту на Кляузу й там віддай йому револьвер, — сказав провідник. — Хай сам себе скарає. Або нехай живе, поки його не розстріляють свої. Не буду ламати обіцянки… А радіонадавач передай комусь із стрільців».

До самого вечора партизани прочісували село й довколишні ліси — Болідова не знайшли. Встиг, видно, вислизнути за Рунок: через застави пройшов з документом учителя космацької школи.

А вночі до кімнати, в якій мешкав Степовий, тихо постукав господар ґражди Пилип Гулейчук. Він довго стояв мовчки на порозі, переступав з ноги на ногу, витирав рукавом носа, шморгав і врешті видавив з горла:

«Перебули–сьте зиму в хаті, я й слова не сказав… А тепер потепліло, то можна і в лісі… Я гину зі страху, пане командир. Сохну на пні. Зробіть таку ласку!»

«Я вас розумію, ґаздо, — відказав Степовий. — Але як нас не буде, то й ви… Гаразд, почекайте ще трохи, ми виберемося від вас після бою».



IX


Зайшов Великий піст, і Ганна, як та відьмарка, чаклувала над бляшанками, в яких на гарячій плиті булькали червоний вивар з яблуневої кори, зеленина з луски соняшникових зернят та золотава гуща з цибулиного лушпиння, а ще розводила писанкарка в каламарі чорний купервас.

При цій роботі обличчя її було святкове й натхненне, й Ліда милувалася гідністю жінки, яка замінила їй матір. У кожному поруху Ганни, в усмішці, в печалі, закроєній підківками обабіч уст, в пісні, яка снувалася навколо писанкарки ледь чутною нутою, в зблиску очей, що висвітлювали втіху, або, запаволочені, відтінювали журбу, в спалаху радості, як тільки зачувала стукіт Чарнотиних пальців по віконному склі, в щасливій втомі після опівнічного повернення з–під гаджуг (Ліда тоді дбайливо знімала чатинки з Ганниної спини, а сама німіла від жіночої цікавості й незнайомої млості в лоні), у Ганниній тривозі, коли за селом сухо туркотіли автоматні черги — у всьому цьому Ліда вбачала тільки вроду рідної жінки й сама, прагнучи стати такою, як вона, горнулася до неї, й інколи Ганна відчувала, як до її живота грішно прикипає дівоче тіло, й сказала якось, провівши долонею по гарбузятах Лідиних грудей:

«Пора тобі до постелі, бо ти вже велика…»

«Це весільна коломийка, Анно… А то страшно?»

«То солодко, доню. Та й не те слово… Ніхто того солоду виміряти не годен. Бог дарував жінці шал тіла, щоб відшкодувати їй за біль, коли втрачає віночок, і за породільні муки. То велике свято, Лідо, якщо любиш… То мигдалик життя, дівчино, й до тебе прийшла пора розколотися, як зерняткові бросквині».

«Ще трохи почекаю, Анно, добре? І він най потерпить… Я хочу діждатися тієї хвилини, коли те, що в мені мліє, зможе спалахнути, немов у полум’ї достиглий колос…»

Попередня
-= 160 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар