Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

«І зупиняться тоді хмари над тобою, і зорепад тебе засипле й спалить… То рай, дитино, і треба його сповна зазнати на землі».

«Чарнота вас кохає?»

«Не знаю… Мене кохав Пилип. О, як він любив, як пестив, як тішився мною!.. А Данило дужий, мов Чорногор, і безжалісний, як опришко, мені здається, що він весь входить у мене, розриває на шматки, й моє тіло розсипається на гарячі вуглинки. Й коли вони потахають, я довго не можу їх позбирати, я в любові з Чарнотою розпливаюся солодом, стікаю гарячою повінню — ніколи і ні з ким не зазнавала такої любої муки, й коли він іде від мене, схололий і знову суворий, я знаю, кожен раз втямлюю, що то назавше, і це колись таки станеться. А тоді я спіснію, постарію, й відшумить мій молодий вихор».

«Ви так говорите, Анно, так говорите, що я вся млію, чекаючи свого весілля».

«Як він прийде, то справ собі свято, Лідуню. Не вичікуй, бо час такий, що може весільне деревце згоріти ще до того, поки Василь внесе його до твого ліжка».

Ганна розмальовувала писанки. Водила по воску писачком й розмовляла чи то з Лідою, а чи зі собою, раптом переривала розповідь коломийкою про хлопців, що йшли з Коломиї та й писанку вкрали, повернули до шинкарки — за горівку дали, а Ліда слухала й вірила, що Ганнина мова й приспівування — то доконечний писанкарський ритуал; бо писанка, моя доню, не просто розмальоване яйце, а ворожба, чаклування над зародком життя, і коли ти випишеш на яйці знаки сонця, блискавки, хмар, засіяного поля, зірничок, то набуває воно чудодійної сили, і не дай Боже, як розіб’ється, викинути лушпайки в сміття — тоді ті візерунки стають злими прикметами, і той клинчик з крапочкою, що означає домівку, може спалахнути полум’ям й спалити хату, дерево життя з двома оленями обабіч нашлють порчу на худобу, а кривульки, котрі означають дощ, спричинять посуху в краю…

І щоб ти знала, що ці трикутники, які називаються триґверами, — то образ вогню і чоловічої сили: добре приглядайся до цього знака, дівчино, і водно посилюй свою віру в нього, бо ніщо на світі так не потрібне жінці, як тепло і плід; а цей безконечник, що оповиває довкола писанку, немов хміль, — то лінія людського життя, і я нині його якнайтісніше скручую, бо то буде твоя писанка: хочу, аби–сь довго жила. А та ружа посередині безконечника — то знак Христового царства.

І знову Ганнина мова переходила в пісню — так плавно, ніби жінка весь час її наспівувала; ой кивала дівчинонька пальчиком до мене: неси, неси, легінику, писанку свячену; а ця писанка із сонцем вбереже тебе від хвороб, а он та з рослинним малюнком — на добрий урожай, а та, що з півнем, охоронить від блискавки… Тепер поглянь: це дерево життя, а виглядає, як тризуб — найдавніший на землі герб, який став нашим, і тому тяжкі вороги хочуть його знищити, бо мають пізьму на нас за те, що ми старші за них на землі.

Ой займемо сиві бички В зелену ліщину, Заміняєм писаночку За файну дівчину…

«А звідки взялися писанки, Анно, і чому їх розписують перед Великоднем?» — запитала Ліда.

«Коли вели Ісуса розпинати, ніс один чоловік повний кошик яєць на продаж. Залишив він кошик при дорозі й поніс хреста на Голгофу. А коли повернувся, то побачив, що яйця крашанками стали. То кров Христова на них… А ще кажуть, що Матір Божа розписувала писанки для Пилата, щоб той змилосердився над її сином: як писала, то плакала, а тому писанкарки кладуть на яйця крапочки, подібні до сліз… Такі самі узори насилюються й на ґердани…»

Ганна дістала з полиці глечика й вийняла з нього жменю силянок: були вони широкі й вузькі, зелені, жовті й пурпурові, з довгими й короткими бомбликами, а на одному ґердані по обох смужках спливали вниз гарячі ромбики, що яскраво сяяли на зеленому бісерному тлі.

Ліда аж охнула від захоплення, схопила, приміряла ґердан до грудей і стала в цей мент ще гарнішою; підійшла до дзеркала, приглянулася й підвела на Ганну благальний погляд.

«Сподобався? — спитала Ганна. — То й добре, подарую тобі на твоє весілля… Ось бачиш ці червоні клинчики, їх по двадцять на кожній смужці: це сорок днів посту, сорок днів перебування Христа в пустелі, сорок мучеників… Проте кожен окремий клинчик — то одне якесь бажання. Вибери собі на нині, котрий хочеш, приклади до нього палець і промов бажання вголос».

«Хочу, щоб сьогодні прийшов Василь», — сказала Ліда, притиснувши пучку до верхнього ромбика.

«Сьогодні вони мали цурес у школі», — мовила Ганна, й сполох пробіг по її щоках.

«Я знаю. Василь і досі вартує офіцера, водить його зі собою… Щось вивідують…»

«Когось ловлять. Та най би вже його… — Ганна затнулася й приклала до уст долоню. — Прости мені, Господи…»

Попередня
-= 161 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар