Слава ЗСУ!

Саме цієї миті біля млина, десь на Кляузі, пролунав постріл. Жінки німо переглянулися, чекаючи стрілянини. Та було тихо.

«Може, то Василь Шполу вбив?..» — глянула Ганна на Ліду.

«Боже, як це страшно», — прошепотіла Ліда.

…Василь звів Шполу в каньйон на Кляузі й наказав йому зупинитися над Пістинькою. І коли лейтенант, на мить скам’янівши, рвучко повернув голову, Василь уздрів витліле від страху обличчя ненависного ворога — тоді рука сама потягнулася до гашетки автомата, й наказ Ворона тепер для нього нічого не важив: як же він відпустить живим убивцю Андрія — мусить Шпола впасти від справедливої кулі, і вже бачив Василь, як лейтенант лежить спиною на зарінку, а голова у воді, та враз зів’яв палець, сповз із гашетки — почуття дисципліни, а може, і страх перед убивством людини були сильнішими від бажання помсти; Василь пересунув за спину автомата, розстібнув ремінь, зняв з нього кобуру із Шполиним револьвером й пошпурив йому під ноги.

«Щезай на всі чотири вітри!» — гаркнув, а сам з місця не зрушився й, тамуючи в собі лють, дивився, як Шпола, повагавшись секунду, зігнувся, схопив кобуру й кинувся бігти навмання вздовж русла ріки, він спотикався, падав, вставав, біг далі вниз і аж там, де каньйон закінчувався й, прориваючи заслону каламутного неба, випускав на простір набухлу весняними водами ріку, — там зупинився Шпола, й знав Василь, що він далі не ступить і кроку — не зважиться вийти у відкритий світ, в якому для нього місця вже немає, де з двох боків чигає на його душу неминуча покара за подвійну зраду.

Сірий силует довго стояв у проймі каньйону, й Василь чекав на те, що мусило статися, він мав вернутися до своїх упевненим, що ворог більше на світі не живе, — та не міг знати, що цієї хвилини в просторій долині, по якій трьома рукавами розлилася Пістинька, аби в ущелині між двома горбами, які ледь мріють на обрії, знову злитися докупи й увійти в ще глибший Микитинський каньйон, — що в цій благословенній долині виріс перед Шполою золотоверхий собор, навпроти якого звівся на баскому коні гордий Гетьман з булавою, котрою розбиває на друзки крицю йорданського неба, — і йде майданом незчисленне військо, й злітає в небо і лопотить–лопотить у високості, немов крила голубів, маєво синьо–жовтих прапорів; тисячоголове море вітає розкотистими вигуками «слава, слава, слава!» українське військо; попереду їдуть на вороних конях Головний Отаман і полковник Шпола; маленький хлопчик обіймає маму за шию, тулиться до її грудей, які пахнуть медовою кутею, й питає: «А де татко, де татко?» — «А он там попереду, синочку», — показує мама пальцем на дві постаті вершників, що вже ховаються за пам’ятником Гетьмана, і гордість, і тривога чуються в словах матері, та врешті стремтів її голос, бо вже зникли вершники з овиду, — і все видиво зникло з–перед очей полковницького сина, й ніщо на тому місці, у видолині над рікою, більше не з’являлося, бо кривавого видива, вчиненого власними руками, не впускав Шпола перед свої очі: жадав кат останньої хвилини з’єднатися із своїм благородним началом…

Не міг знати Василь, що примарилося цієї миті найтяжчому його ворогові, та й ніколи не повірив би, що подібний просвіток можливий у зрешетованій злочинами душі… Та враз почувся постріл, а з ним водночас зник із пройми каньйону сірий силует, і тоді зм’якло Василеве серце від думки, що таки залишилася в душі злочинця одробина честі, виміряна часом польоту револьверної кулі з дула в скроню.

Василь ще трохи постояв, а потім довго вибирався з глибокого каньйону, поки ступив на стежку, що вела на белебень — до тети Ганни.

Увійшов до хати змучений і занепалий. Бачила Ганна, що тягар партизанського життя надто трудний для юнака, й у її очах затінився жаль. Вона подалася до хлопця, хотіла його по–материнськи пригорнути, та Василь відступив, поклав автомат на бамбетель і проказав сухо:

«Хочу помитися й чогось перехопити. Цілий день не їв…»

Поки Ганна наливала води в цебрик, він розглядався по кухні й водно зупиняв погляд на дверях, які вели до світлиці; Ганна догадувалася, кого він шукає, проте мовчала: Ліда, як тільки зачула кроки в сінях, шепнула до господині: «Я буду там… Скажете йому, як оговтається, щоб зайшов». Знала Ганна, на що зважилася дівчина, й подумала, що весільний подарунок доведеться їй завтра віддати — на подружнє щастя.

Надворі смеркло, у вікно заглянув щербатий місяць. Василь сказав теті, щоб не засвічувала каганця, в потемках повечеряв, і аж тоді спитала Ганна:

«Ти вбив його?»

«Він сам себе убив», — відказав Василь таким тоном, що Ганна більше не зважувалась допитуватися, довго мовчав і врешті витиснув із себе два слова, в яких прочувалася тривога: