Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

«Де Ліда?»

Ганна кивнула головою вбік світлиці й мовила коротко:

«Там вона… Чекає на тебе».

Василь схопився з лавиці й з докором глянув на тету:

«І ви досі нічого не сказали?»

«Заспокойся, Васильку. Вона чекає — про що тут уже говорити?»

У світлиці було сутіношно, в напівтемряві Василь побачив білу вілу, що стояла на тлі вікна край ліжка: її постать була лискуча, й місячні промені зіщовгувалися з неї, утворюючи довкола силуету примарний світляний овал, з якого віла прагнула вихопитись, проте йшла разом з ним до Василя, й він побачив на своїх простягнутих руках блідий відблиск того сяйва.

Відступив назад, ніби злякався привида, й почав нервово знімати зі себе одяг, взуття, а білі руки віли діставались до його сорочки, закасували її, знімали через голову й гладили чоловіче тіло.

Василь наблизився до дівчини, спіймав долонями її довге волосся й занурився в нього, потім долоні знайшли тугі гарбузята, зім’яли їх й сповзали все нижче й нижче; втім спинило його дівоче пушисте лоно, й Ліда прошепотіла:

«Ти знаєш, як це робиться? Ти вмієш?»

«Так, — відказав Василь. — Прости мені».

«Я тішуся, що вмієш… Я так боюся — як це може вміститися в мені?»

Тоді вона лягла, взяла Василя за плечі, потягнула на себе, й він рвучко увійшов у неї. Дівчина тихо зойкнула, а далі слухала, як він розкошує в її лоні, й мугичилася в її пам’яті весільна коломийка: «Бери мене до постелі, бо я вже велика»; вони довго шаленіли, поки з Василевих грудей не вихопився стогін любострастя.

Кохалися до світанку, не відриваючись одне від одного, а коли Ліда відчула, що коханий до решти знемагає, обхопила руками його плечі, оповила стегнами чресла і, прикипівши до нього всім тілом, сказала:

«Полеж тихенько і слухай… Як будемо жити, то тільки так… А як загинемо, то теж разом, як тепер. Навіки…»

«Добре, любко, — шепотів Василь і спивав її уста. — Так — і назавше».

Вранці, коли Василь ще спав, Ліда вийшла із світлиці й хоч знала, що застане Ганну на кухні, все ж сахнулася, побачивши її, й від сорому сховала обличчя в долоні.

«Не встидайся, доню, — пригорнула Ганна Ліду до грудей. — Дякуй Богу, що подарував тобі радість… А тепер стій камінчиком, я зараз…»

Підійшла до полиці, зняла глечика із силянками й вийняла з нього ту, по котрій зеленими потічками смужок спливали вниз, немов човники, багряні клинці — і кожен з них щось означав: тепло, сонце, радість, чоловічу силу, й кожен міг сповняти одне бажання.

Ганна наділа Ліді на шию ворожбитний ґердан і мовила:

«Це тобі весільний подарунок від мене. Не знімай його ніколи».



X


Провідної неділі до полковника Степового прибув від командира сотні імені Гонти, яка стояла на заставі під горою Лебедин, зв’язковий з грипсом, в котрому повідомлялося: вдосвіта, як вислідив дозор, з Коломиї виступило військо — піхота, артилерія, панцерні авта й танки; біля Сопова «Рубаха» розділилася на три рукави, які пішли на Печеніжин, Мишин та Іспас.

Степовий вийшов на позицію сотні «Сірі вовки», яка дислокувалася в підніжжі Лисинки, щоб звідти керувати обороною; курінь «Буковинський» перегородив печеніжинський шлях у Слободі Рунгурській, «Гуцульський» заліг у каньйоні Пістиньки під Шешорами, а курінь Буревія «Гайдамаки» зайняв Рунок.

З Рунка Буревій вислав під Яблунів сотню «Сурму», а дорогу між Рунком і Лебедином обставив двома чотами сотенний Чарнота й сам з третьою чотою вийшов на простору улоговину, що протягнулася праворуч до гори Лебедин між верхами Медвежого і Гнилицею. Богунці були добре озброєні автоматами ППШ та німецькими МП, мали десяток «дехтярів», два «максими», міномет, панцерфауст і протитанковий гранатомет, а набої, міни і гранати мали ось–ось підвезти.

Дві чоти залягли в ізворах над звивистою річкою Рушором, яка двічі перетинала дорогу попід високими мостами, встеленими смерековими кругляками — один нижче від улоговини, а другий ближче до Рунка — в підніжжі Клифи.

Ще не чутно було гулу військової техніки, та напевне середній рукав «Рубахи» вже наближався з Мишина до Стопчатова, й богунці поки що чухмарилися після недоспаної ночі, курили, перевіряли зброю; втім на дорозі заскрипів драбинястий віз у парокінній упряжці, він був вивершений пачками з набоями, мінами та гранатами, спереду на скриньках сидів Василь Андрусяк, який без угаву цвьохав батогом — тяжко було шкап’ятам тягнути воза по намулистій дорозі, а позаду нього, спершись одна до одної спинами, тряслися Ганна й Ліда; повіз в’їхав на галявину, партизани кинулися розбирати скриньки й заносити в кущі, Василь їх сортував, бо на нього сотенний поклав завдання підносити в бою кулеметні стрічки і фаустпатрони; Чарнота вилаявся, мовляв, чого це большевики завжди розпочинають операції у великі свята; а тому, відказала Ганна, що Бога не мають; Ганна з Лідою зняли з воза пару бесаг з продуктами, й два стрільці понесли їх стежкою, що вела на Лебедин — там жінки готуватимуть партизанам обід; а чи вистачить на всіх їжі, думала Ганна, йдучи попереду Ліди за стрільцями; а може, ще й залишиться, діймала її жура, а може, й зовсім не буде кому обідати, печалувалася жінка; й Ліда, йдучи слідом за нею, з сумом вдивлялася в її зсутулену журою спину; на возі біля заденка зосталися два наплечники, їх знімав сам Чарнота; наплечники були важкі, і він брався за ув’язки двома руками, обережно клав на землю; тоді покликав Едварда й Піта, які стояли обіч партизанського гурту й чекали наказу; Чарнота піддав кожному по наплечнику за спини й показав Пітові на нижній міст, а Едвардові махнув рукою, аби йшов до моста, що біля Клифи; Василь звів коней з возом у яр, й партизани вмить зникли з галявини.

Попередня
-= 163 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар