Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
А Йосип Кобацький ніби збожеволів: мов дикий вепр, повз навкарачки поміж деревами, розгрібаючи руками, ногами й рилом торішнє зіпріле листя, карабіна загубив, та й непотрібна була вже йому зброя; він просувався тим самим путівцем, яким колись утікав в Язвини після вбивства вуйка Мироняка й чашу тоді загубив; шукав тепер її, немов останнього порятунку, і вже не думав про те, що з неї можна хлептати юшку, що можна теж переплавити її в злиток і продати за добрі гроші, відкупитися нею в момент кари або ж віднести до Коломиї енкаведистам і разом з чашею їм запродатися: не такі гадки діймали в ці хвилини Йосипа: до нього прийшло запізніле каяття, нагнане липучим страхом перед неминучою розплатою за вчинені злочини, і вже не чашу, а свою людську сутність, яку давно втратив, шукав тепер; шукав і клявся: якби знайшов ту золоту кінву, то відніс би її до кривобрідської церковці й на престолі поставив, молитви всі, яких навчився в дитинстві, бо ж не народився злодієм і бандитом, — згадав би; він молився б весь свій вік, не встаючи з колін, і люди, може, перестали б його сахатися й ховатися від нього, й він би до них знову уподібнився; і чому так сталося, що я загубив золоту чашу своєї душі?!
Рився в землі, немов кріт, та не знаходив ні в землі, ані в своїй тямі не те що золота, а навіть сусальної блискітки, його огортала непроглядна пітьма, він ревів, передчуваючи свій страшний кінець, після якого душа у вовчу подобу переміниться — і вже з язвинівських ямищ долунював до нього, немов зойки пугача, тріумфальний сміх баби Лісної.
Йосип лежав долілиць і стогнав, гриз кливаками землю, вивергував із горла найтяжчі прокляття світові, якому він став чужий і непотрібний, аж поки не почув над собою владного голосу: «Вставай, паскудо, вже скінчилося твоє!»; повернув голову й побачив двоє партизанів: один із них був Василь Маланюк.
Покірно подвівся, глибоко зітхнув, ніби вже й не збирався більше дихати, й потрюхикав попереду вояків, заклавши за спину довгі руки.
II
Навесні сорок четвертого частинам УПА–Захід прийшов із УГВР[11] наказ розчленуватися на похідні відділи та вийти на терен Повстанської республіки по лінії Пруту від Яремча до Чернівців; сотня «Сурма» під командою Крука тимчасово залишилася на постої у брусторівських лісах і пробула там ціле літо на вишколі, поки не прийшло розпорядження розділитися на чоти й зайняти села Іспас, Боднарівку й Дебеславці.
Наказ на вимарш приквапили події в Боднарівці, про які розповіла зв’язкова Сальомея; надрайоновий провідник ОУН Іван Захарчук на псевдо «Буркут» подався з чотою Василя Маланюка — «Довбні» через Шешори й Пістинь до масиву Камерального лісу біля Іспаса, щоб звідти несподівано наскочити на село, в якому об’явився двійник Івана — самозванець «Буркут», котрий, взявши собі за виконавця убивств сільського люмпака Йосипа Кобацького, стероризував околицю.
Івана Захарчука прислав Провід ОУН в сотню «Сурма» недавно, і чотовий Довбня довго не важився розкривати перед ним факт існування ще одного «Буркута»: давно ж бо стало відомо, що НКВД засилає в стан УПА провокаторів, які, прикриваючись боротьбою із сексотами, чинять по селах звірства, викликають серед населення страх, розчарування й супротив партизанам; хто ж із цих двійників справжній «Буркут», а якого заслало НКВД — треба було визначити непомильно, оскільки один із них мусить бути скараний на смерть; Маланюк послав до Боднарівки зв’язкову, щоб повідомила Наталку Слобідську про те, що він живий, а, напевне, й вісті якісь принесе; коли ж Сальомея розповіла, що чиниться в Боднарівці, Маланюк упевнився, що там сваволить енкаведист у вишиваній сорочці, й необхідно його чимшвидше знищити; сотенний Крук доповів Визвольній Раді про ситуацію в боднарівському кущі, й невдовзі прийшов наказ від Голови Генерального Секретаріату негайно розчленувати сотню і трьом чотам вирушити на постій у визначені села.
Василь Маланюк намагався розплутати для себе складний ситуаційний вузол: як могло статися, що енкаведисти допустилися аж такої кардинальної помилки, назвавши свого агента псевдом живого провідника; йдучи берегом Пістиньки, він спитав про це Івана, й той відповів:
«Немає ніякої загадки: півтора року тому я був убитий у бою з німаками під Надвірною, й про це знала тільки одна людина: стрілець УНС[12] Степан Боліда — мій ад’ютант…»
Командир відділу самооборони Буркут, який пройшов жорсткий вишкіл у легіоні «Нахтігаль», дуже швидко переконався в нещадності німецької військової машини, що розчавлювала будь–які ілюзії українців про самовизначення в лоні райху; він був обережний в антинімецьких акціях: завше відводив бій у ліси, обминаючи населені пункти, знаючи, які розправи чинять фашисти в селах, де вбито хоча б одного німецького солдата; Степан Боліда, запальний і авантюрний, робив засідки на німаків у густо заселених місцевостях: у відплату карателі спалювали житла, страчували невинних на сільських майданах, і люди проклинали партизанів… Важився Буркут віддати Боліду польовому судові, та несподівано для відділів народної самооборони, які ще не встигли з’єднатися з частинами УПА, з Пасічної, Верхнього Майдану й Дори на делятинські ліси посунули в супроводі літаків каральні загони генерала Крюгера й затиснули повстанців у перстень, який щораз звужувався, і вийти з оточення не стало змоги. Тоді партизани почали пробиватися в рукопашну, гинули десятками, та дехто й вихопився; Іван із Степаном теж прорвалися, їх зосталося тільки двоє, й коли вони опинилися в безпеці й бій у лісі почав стихати, Боліда вихопив з кобури маузера, загородив Іванові дорогу й зі словами «Подихай, націоналістіческая сволочь!» вистрелив йому в груди.
Останній коментар
Buriakvova 19.04.2015
В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.
Додати коментар