Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

«Я ще чув, як він копнув мене ногою в голову, певне, хотів переконатися, що я мертвий, чомусь стягнув з мене мазепинку, й тоді я втратив свідомість… Очуняв у пастушій колибі, пастухи й виходили мене — і ось так залишилися на світі два Буркути… То він, Боліда, й далі виконує своє завдання — тепер у Боднарівці. Сумніву не маю, та й не один він такий серед нас… Але я піду по його сліду й не загину доти, поки з ним не поквитаюся…»

Чота Маланюка–Довбні, яка входила в склад сотні імені Гонти, що залишилась на постої під Прокуравою, увійшла в Боднарівку посеред ночі; село спало, тільки з учителевого будинку крізь заслонене простирадлом вікно скупо пробивалося жовте світло гасової лампи, — відколи розпочалося в школі навчання, Шинкарук засиджувався допізна: букварі й читанки мав ще довоєнні, в яких на щодругій сторінці пишалися парсуни польських чи то совєтських вождів, були в нього теж і просвітянські підручники — з козаками та усусусами; вчитель складав свої власні посібники, уникаючи будь–якої політики, й налаштовувався в цей складний час пройти поміж дощем, не усвідомлюючи гаразд, що в такий спосіб нікому ще не вдавалося зостатись незамоченим; Шинкарук сполохався, зачувши на дорозі тупіт, й загасив лампу.

Василь сказав до Івана, кивнувши вбік погаслого вікна: варто, мовляв, після розквартирування в селі завітати до вчителя і з’ясувати, якій владі він збирається підпорядковуватись; Іван заперечив: хай навчає дітей, як знає, не треба йому заважати, ну а сумніватися в порядності Шинкарука немає підстав.

«Ти його знаєш?» — здивувався Маланюк.

«Ще в часи моєї гімназійної юності, перед самим початком німецько–польської війни, я мав нагоду гостювати в пана Шинкарука: старші гімназисти полюбляли «нападати» на молодших гімназисток, які під час вакацій перебували в селах у батьків, ну а в цьому домі, як знаєш, підростала гарненька панночка; та справа була не тільки в панночці: я мав особливе доручення від Крайового Проводу до боднарівського вчителя… Отож ми з сином Шинкарука Богданом приїхали на роверах до Волового, залишили колеса в крайній хаті, вибралися лісовими стежками в це дивне село, напросилися в гості до вчителя — і я тоді по вуха закохався… То було давно, шість років тому, проте й нині відчуваю, як при згадці про Юлечку щемить серце… От якби колись зайти до них — чи впізнала б? Та де там: після поранення я іноді сам себе не впізнаю. Та й чи тут вона тепер? Не знаєш… Ба ні, не можна повертати давнє, хай живе собі спокійно чарівна панна, навіщо їй подібні пригоди?»

Василь промовчав, а йому теж хотілося признатись, що ось праворуч, у Потоках, стоїть хатка на курячій лапці, якої зараз крізь темінь і не видно, а в ній живе найвродливіша на світі дівчина, нешлюбна його жона; однак не вимовив Василь ні слова — на все прийде свій час, а нині треба зненацька накрити злочинців, які розпочали війну проти УПА ще до початку боїв, — треба їх вивести на суд перед громаду, щоб дізналися люди правди; Маланюкова чота перейшла толоку, зійшла, минаючи Гаврилишину стодолу, вниз на Вулицю й обступила хлів, який слугував Йосипові Кобацькому за хату.

На стукіт у двері ніхто в хліві й не заворушився, довкіл зяяло запущене обійстя, лежав звалений на дорогу тин — ніде не було слідно жодних ознак життя, і зрозумів Василь, що бандит встиг уже пронюхати небезпеку, і тепер доведеться його шукати; він виважив двері і з наставленим автоматом увійшов до затхлої халабуди, в якій тяжів дух злежалої шкіри й вовни, повів ліхтариком по стінах і сахнувся: хлів був завалений від долівки до стелі кожухами, килимами, ліжниками; і навіщо вони здалися злодієві, що задумав із ними чинити, де збувати, кому продавати; награбоване добро непотребно тліло в купах і вражало безглуздям хворобливої жадобливості.

Партизани покинули Йосипове обійстя; Василь повів чоту через чертежі до рогачки й подався лише йому знайомою стежкою до схрону.

Вже прозябав розвидень, з темряви проступали сірі стовбури буків; Василь обминув галявину, на яку колись прийшла до нього білокоса Наталка, партизани зійшли у вияр, обступили звідусіль пагорб й хвилину чекали оклику вартового, проте в лісі панувала мертва тиша, а коли розвиднилось, Василь побачив на горбі вивернутий горі корінням кущ свиду, вхід до схрону чорно зяяв, за виворотнем лежав убитий партизан — то був станичний Шугай.

Удвох з Іваном опустилися в схрон, пучок світла з ліхтарика вихопив з темряви листок паперу, що лежав на пні; Іван узяв папірець і прочитав:

«Бандиты, я только что начал своє правильное дело, мы всех вас уничтожим руками ваших сегодняшних кормильцев. Капитан Болидов — “Буркут”».

Попередня
-= 65 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар