Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

Василь залишив двох стрільців, щоб поховали Шугая, а сам повів чоту прочісувати ліс. Марно. Іван зрозумів, що за своїм двійником він ще довго полюватиме і, може, ніколи не втрапить на його слід; в душу закрадався ядучий сумнів: а що коли лжебуркути, які вже нині, задовго до вирішальних боїв, почали сточувати організм Повстанської Армії, згодом проїдять її, мов короїди деревину, й вона ізсередини струхлявіє; в який спосіб виявляти провокаторів, кого запідозрювати, кому вірити, а кого знищувати; притлумлюючи тривогу, передчував Іван, як на поле їхньої боротьби насувається смерч недовіри, фатальних помилок, а може, й терору.

Із Язвин донісся шурхіт, тріск ломаччя, партизани насторожилися і враз помчали на ті звуки, ловили їх, наближались і врешті побачили в рагаші людину, яка стогнала, хрипіла й пазурями вгризалася в землю: Василь впізнав Йосипа Кобацького.



III


Юзьове галайкання стихло, а юрба в німому мовчанні стояла перед Гаврилишиною стодолою й сторожко вдивлялася в стіну лісу, очікуючи, що ось–ось вийде хтось із гущавини, й тоді спаде з людей спороджена непевністю напруга; а може, ще сутужніша тривога сколихне селом, хто знає?; та врешті зашелестів у натовпі здавлений шепіт, немов подих нового страху: «Ідуть… ведуть… хто ж бо то, падоньку?.. таж то Йосип, бігмебоже, він… а за ним два озброєні… а отой — чи не Василь Маланюк… та він, хіба–сьте не впізнали?»

Арештований Йосип Кобацький ішов під конвоєм двох партизанів, а за ними, на віддалі, тягнулася чота стрільців, і вже ожив люд, заворушився, і в притишеному гаморі вчулася полегша; гамір переріс у рейвах, і врешті виплеснувся грізний суголосний крик юрби — як провіщення найжорстокішого самосуду.

Й коли конвой з арештантом підійшов до громади і Василь Маланюк привітався з людьми, тихі світелка усмішок промайнули на обличчях, бо вернувся до них той, котрого любили і якому вірили, а вже давно вважали мертвим — живцем його поховав бандит, який стояв тепер перед людьми й водив очима, що біліли на закіптюженому, заслиненому обличчі, й найменший просвіток не осінював його — темнів на ньому лише тваринний страх; з гурту вийшов чинбар Онуфрій із Сакатури, який після смерті Федора Юлининого старостував і в Боднарівці; він заговорив поважно й статечно, як це личить маєтному ґазді, — мовляв, яким то чином могло так трапитися, що ти, Василю, військовою владою кущовим до нас призначений, райзував собі десь по світах, а ця ядуча мідянка, яка он стоїть перед нами, з людьми на смерть розправлялася, а з чийого повеління, то ми й не знаємо, хоч і маємо здогадку: чей зник кудись без сліду районовий провідник Буркут, який світив перед людьми космацькою вишивкою, щоб мали його за свого, і чому він дозволив Йосипові вбивати, вішати, живими у криниці кидати ні в чому не повинних людей, а мо’ й наказував йому це робити — чи то така воля партизанського проводу, а може, твоя, га?

Аж сіпнувся Маланюк, почувши такі слова від гордовитого ґазди, гнівом налилося його обличчя, та не встиг відповісти старості, бо заревів Кобацький, упавши на коліна: «Буркут наказував, Буркут наказував–вав–вав!»;

Йосип повз до людей, простягнувши вперед руки, голос його був нелюдський — відлунювало з нього вовче виття, й селяни поступилися назад, ніби то на них наповзав дикий звір або ще гірше — вовкулака, врешті спинився натовп, зібрався і рушив на вбивцю, як та овеча турма на гадюку, й за мить перемінився б плазун у криваве місиво, та спинив роз’юшену юрбу Маланюк.

«Хіба ми вбивці, люди добрі? — заволав. — Нам треба вчинити над злочинцем справедливий суд, а може, Йосип і не винен, бо ж у війську накази мають виконуватися невідмовно, а велів йому чинити вбивства сам Буркут, який виявився засланим у стан Повстанської Армії енкаведистом, звідки мав знати Кобацький, що справжній Буркут — не провокатор у вишиваній сорочці, а ось цей партизан? — показав на Івана Захарчука, і раптом галас стих.

«Не винен, не винен! — завивав Йосип, повзаючи по землі. — Зі своєї волі я тільки золоту чашу з кривобрідської церкви вкрав і в лісі загубив, та її знайду, знайду і покладу, звідки взяв, і буду до неї весь свій вік молитися, всі гріхи відмолю, покуту візьму на себе, яку задасте… отче наш, іже єси…»

«Не блюзнір, злодію! — прикрикнув Маланюк. — Ти ж за ту чашу повісив старшого церковного брата Сталащука з Кривобродів, людину праведну…»

«Але це наказав мені зробити Буркут», — скимлів Йосип.

«А навіщо ти грабував у людей вберю, килими та ліжники?»

«Аби партизанам віддати, як прийдуть, бо ж холодно їм, бідним, у вогких землянках скніти…»

Попередня
-= 66 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар