Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

Жона подала мужеві руку, обоє наблизились до чаші й по черзі поцілували її, а тоді Наталка так легко, ніби враз безтілесною стала, перемістилася в потойбіччя до жіночих душ і зникла разом з ними в лісовій темряві, тільки чаша зависла в повітрі й перемінилася в сонце; і враз тишу покремсали скавуління вовкулаків й регіт баби Лісної; довкола тріщало гілля й ламалися дерева — вовкулаки невтримно наближалися, й коли Василь уже побачив їхній оскал, — вирвав з гранати чеку, й хвиля полум’я підкинула його вгору — до чаші, та дотягнутися до неї він не зумів і впав, пошматований, долі, щоб лягти поруч із найбілішою у світі дівчиною на шлюбному ложі.

Мольфарова хата, складена сто років тому із просмолених смерекових дилин, спалахнула, мов оберемок соломи, й згарище поховало застрелену вдову Марію, а коли дим розсмоктався по лісу, в глибині зарослого торфом підземного озера задзвонили дзвони, й вихопився на світ Божий із затопленої церкви переможний, сповнений віри й надії хорал: «Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ!»

Була Великодна неділя.



XVIII


Директор Першої коломийської школи Іван Максимович Яровина викликав Мирона до себе в кабінет; йдучи до нього, Мирон продумував десятки можливих причин несподіваних запросин: якби Шкрупила був ще живий, то знав би достеменно, що енкаведист прийшов по його душу, оскільки Мирон навіть думки не мав заявлятися до нього — хай буде що буде, а сам не вставить голову в сильце; але ж на власні очі бачив ненависного лейтенанта в домовині: всю школу вивели на похорон бандерівської жертви, і слухав Мирон на цвинтарі промови й заклики до відплати; не міг він передбачити, якою буде та відплата, і думати про це не хотів: у труні лежав заклятий ворог, який посягав не по його волю, а по душу, й більшої полегші, як на похороні Шкрупили, Мирон у своєму житті ще не зазнавав; чого ж хоче від нього понурий директор — ця загадкова людина в чеховському футлярі, яка дбає про школу й учнів, як рідний батько, а вітцівської ласки, хоча б усмішки, ніхто від нього ще не дочекався, і всяк уникав його погляду, в якому таїлися вимогливість, недовіра й тривога; Мирон і нині не міг би сказати — друга чи ворога має в особі Івана Максимовича; а ось викликає — чого, чей випускні екзамени складає на «відмінно», яка нова біда нависла над Мироном?

Іван Максимович довго не підводив голови з–над паперів на робочому столі — надто довго; Мирон прокашлявся, даючи директорові про себе знати, і врешті побачив його погаслі очі, в яких переливалися тіні нерішучості й остраху, немов директор боявся вимовити слова, призначені для Мирона, — що то за слова, що то за вирок? Мирон підступив ближче й, перемагаючи хрипоту, вимовив: «Я слухаю вас, Іване Максимовичу…»; директор переставив з місця на місце бібуляр, вийняв з нагрудної кишені авторучку, розкрутив її і знову закрутив, потім підвівся й запитав у Мирона таке, чого хлопець ніяк не міг зрозуміти: чи не хотів би Шинкарук достроково скласти екзамени, власне кажучи, не так багато залишилося, й немає сумніву, що Мирон склав би їх на «відмінно»…

«Богдан Модестович Штраус… — директор зніяковіло усміхнувся, що забувшись, назвав учителя Левицького учнівською кличкою. — Богдан Модестович говорив мені, що ти збираєшся виїжджати до Львова, а тому школа, ну, особисто я, вишлю тобі атестат зрілості… І вже їдь… Уже!»

«Що трапилося, Іване Максимовичу? — затремтів у Мирона голос, він догадався: батьків вивезли в Сибір, цього можна було сподіватися з дня на день, але невже це таки сталося? — Кажіть, Іване Максимовичу, не бійтеся, я дорослий…»

«Твого села більше немає. Такий час… — Директор винувато розвів руками, ніби на себе брав частку провини за сподіяне: я вас визволяв, і ось яка наша совітська воля. — Усі мешканці Боднарівки, і твої батьки теж, уже у вагонах… Наберися мужності, Шинкарук, — мовив тихо директор, дивлячись, як Мирон насилу стримує в горлі розпачливий крик. — Ти це перетерпиш, і все потім якось владнається, нині мороз, а завтра відлига… Ось бачиш мене перед собою: я пережив подібне лихо, повір мені, й тому на свій ризик… Ну ось що: завтра їдь до Львова, вранішним поїздом, інакше… за тобою можуть прийти. І навідуйся у Львові на головну пошту, я вишлю тобі атестат цінним пакетом “до запитання”».

Мирон вийшов з директорського кабінету й зупинився в коридорі: що йому тепер робити? а що — збиратися і завтра вранці їхати… Почував себе дивно: розпачу чомусь не було, тільки глуха порожнеча гуділа довкола, ніби він опинився серед широкого степу: ніде ні душі, а він не знає, в котрий бік податися, щоб втрапити на будь–яку дорогу, — таке відчуття діймає, напевно, заблуканих у пустелі; одна лише опора далася йому цієї миті: віра в людину, з якою щойно розмовляв, й чи міг він хоча б подумати, що Іван Максимович так сміливо може повестися, адже — східняк, чужак… Господи, та яке це має значення, чей же ми однієї землі діти. І є ще в мене Штраус…

Попередня
-= 95 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар