Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

А професор уже чекав на Мирона: з кінця довгого коридора наближалася маєстатична постать учителя; Штраус узяв його за руку, як хлопчиська, й завів у порожній клас; учитель тримався спокійно, на його обличчі не було й сліду жалісливості. Штраус сів навпроти Мирона й повів мову, ніби останню лекцію читав своєму учневі.

«Я знаю про все, Мироне, і не будемо про це… Йде війна, в якій народжується нова людина; за неї точиться нині боротьба, і той переможе, хто душі не втратить. Ти мусиш вистояти, я вірю в тебе… Ми більше ніколи не зустрінемось, Мироне: коли ти станеш тим, ким тебе задумав Господь, і ти схочеш мені подякувати або проклясти мене за те, що спрямував тебе на шлях найтяжчої праці, — мене вже не застанеш. Тож запам’ятай: ти був моїм найкращим учнем серед усіх, яких я тільки мав за своє довголітнє учителювання. Не оцінки й твої знання маю на увазі, а життєву мету, до якої ти вперто прямуєш. Тож не схиби: на твоїй дорозі зустрінуться тобі невдачі, й навіть перемоги спинятимуть твій марш; будуть тебе відволікати найнесподіваніші спокуси: слава, посади, вино, жінки — й через усі ці випробування ти мусиш пройти цілим. І пройдеш — якщо до глибокої старості залишишся чистим, наївним, допитливим хлопчиком; і ніколи не соромся себе — такого, будь натуральним, не самовидуманим, не перемінним, і як прийде до тебе слава і достаток — бійся загубити із своєї душі хлопчика в коротких штанцях… Може, станеш письменником, я хотів би цього: добрих літераторів ніколи не буде нашій нації забагато, література — то єдиний наш духовний інститут, який дає нам едукацію, зріст і вивищення. Не маємо ж своєї Біблії, яка вберегла єврейську націю від зникнення, а тому ми мусимо постійно збагачувати нашу літературу, щоб була вона життєдайною, мов предковічний ліс, як повновода ріка з численними малими й більшими притоками, і той ліс — то наше духовне багатство, а ріка — національна ідея, без якої немислима незалежність, і ти з власного джерела маєш влити в цю ріку свою порцію живої води… Але не зможеш цього зробити, якщо не виховаєш в собі відпорності до пристосуванства й відступництва; витчи для себе, як це робили наші батьки, діди і прадіди, гамівну сорочку зі страху перед Богом, і хай та шорстка тканина завжди торкається твого сумління і ворушить, і шарпає його, коли до тебе підкрадатиметься — у смокінгу, а чи в куфайці — Хам із спокусами нігілізму, байдужості й конформізму, і нехай страх перед власним сумлінням, родиною, друзями і всім народом не покине тебе, коли твоє ім’я перестане тобі одному належати… Рушай в дорогу, сину!»

Мирон припав до вчителевої руки, поцілував і вчув, як над його головою глибоко схлипнув Штраус.

…Пані Бурмістрова цілий день виглядала Мирона: вона вже дізналася про те, що сталося в Боднарівці. Готувала себе до зустрічі з квартирантом, підшукувала слова розради, і все їй здавалось марним супроти горя, яке можна собі хіба що придумати: жодної хати, жодної людини не залишилося в селі, і як це лихо зможе перенести вразлива й тендітна пані Марія і надзвичай інтелігентний, якому навіть гімназійний професор не пара, пан Шинкарук, і як це все переживе Мирон…

А тут звідкись нагодилася Агнєшка, і пані Бурмістрова зібралася вилити на неї весь свій гнів, бо як же: хай би там світ валився, а ця лярва собі ходить, хоч би що, бо має такий верстат, з яким їй при кожній владі добре!

«О, як ся маєте пані… панно Агнєшко, певне, на пси зійшлисьте, що курварів на задрипаній Мокрій собі шукаєте!»

Агнєшка останні слова Бурмістрової за образу не взяла, а на перші відповіла жартом:

«Panna — nie panna, pisz, pani, panna, przeciez nie jestem mejzatka»[15] — й зупинилася на розмову. — Ой не говоріть, пані Бурмістрова, тяжкі часи для мене настали: ті польські або німецькі вояки — то теж добрі скурві сини, але, що не кажіть — пани, а ці, тьфу — пайдьошник пайдьошником! Пішла би до упівців, прецінь, нікого не продала–м, а, кажуть, фа–а–йні то хлопці! Та що з того: дізнаються, що я полька, й повісять… І коли це все скінчиться? Про Боднарівку чули?.. Але то банда!»

«І злодії, і злодії, пані… панно Агнєшко! — підхопила Бурмістрова, забувши, що готова була вилити на повію весь свій гнів. — Але їх таки витрафить, і прийде інше войсько — наше, і ви ще, панно Агнєшко, будете біля ратуші вимахувати синьо–жовтим прапорцем! Йо… Та я того не дочекаюся — най би–м лиш зимою вмерла, бо на старість стала дуже тлуста…»

«Нове войсько, кажете? — Агнєшка ляснула себе долонями по стегнах, і її очі засвітилися від утішної надії, та враз згасли, й вона мовила скрушно: — А що мені з того: поки те войсько прийде, я постарію, хто мене тоді захоче?.. Йой, ніц уже мені не світить, пані Бурмістрова, ніц!» Сказала це, оглянулася й руками сплеснула:


 15 Панна чи не панна, вважайте, що панна, адже я незаміжня! (польськ.)

Попередня
-= 96 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар