Слава ЗСУ!

XIX

Поїзд «Чернівці—Львів» із дванадцяти паквагонів, заставлених впоперек дошками замість лавочок, з прорубаними вікнами без скла, зверху обдертих і брудних всередині, із вбитими у стінки залізними кільцями, до яких тут колись прив’язували транспортованих корів або коней; поїзд, зібраний з вагонів, що їх коломияни називали «fierzig Mann, sechs Pferde»[16] стояв на першому пероні. Мирон з полотняним рюкзаком, наладованим книжками і двома буханцями хліба, поквапливо, не оглядаючись ступив на сходню і з щемним відчуттям, що останньої миті хтось скрутить йому назад руки і стягне зі стрем’янки, заскочив до вагона. Вагон був набитий людьми і клунками — куди вони їхали, на які торги, а чи від лиха втікали, Мирона не цікавило; лавочки були зайняті, він протиснувся до квадратової пройми незаскленого вікна й заступив його собою, ладен простояти так усю дорогу до Львова — аби лишень ніхто його не зачіпав, не приглядався, не заводив розмови, — Мирон панічно втікав із рідного міста, десь там, у сум’ятті його душі, сповненої тривогою й непевністю, притлумленої давким жалем, близьким до розпуки, проколювалася наївна й зухвала хлоп’яча гордість з того, що віднині і назавше він стає повноправним власником подарованого йому життя і розпорядником своєї долі.

Поїзд нарешті рушив і поволі виїжджав з пасажирського вокзалу на товарну станцію, минаючи її крайньою колією; станція була забита составами, складеними з таких самих паквагонів, як і в Мироновому поїзді, тільки вікна в них були заґратовані, а двері перехрещені дошками; з вікон і дверей виглядали бранці, вони тусувалися, штовхались, намагаючись допасти з духоти до свіжого повітря; команди й окрики конвойних лунали над штреками, й догадався Мирон, що ті вагони напхані боднарівськими невільниками, а серед них — його батько й мати. В Мирона боляче скоробилося сумління: він на волі, а батькам допомогти нічим не може й покидає їх на глум та поневіряння; хлопець здавив у собі сльози й таки не заридав, хоч до останку втямив, що ніколи вже не побачить суворого батька й ніжної матері, брата–лицаря і відчайдушної у своєму коханні сестри; а що думає у цю хвилину татко, коли чернівецький поїзд минає ясирну станцію: може, поглядом слідкує із–за ґрат і вірить, що саме ним виривається його син з юдолі горя й страху, й натужно мізкує: а що дав йому на самостійну й довгу дорогу?

А дав ти мені, батьку, найцінніший скарб: повну мірку порядності, чесності й гордості за свою націю, яку ти возвисив переді мною на найвищий п’єдестал пошанівку, і від неї я не маю ні можливості, ані права відмовитися заради вигоди або через злидні — бо то спадок предків, а не мій власний доробок, і не маю теж права зійти з дороги, на яку ти мене спрямував, бо нею йде мій народ, і дорога ця також дісталася мені в спадок, а на ній — енергія моєї нації, яка має стати моєю енергією, а рух нації — моїм рухом; і я чесно пронесу, мої дорогі батьки, переданий вами предковічний дар й додам до нього гідний поваги свій вклад.

 ¹⁶ Сорок людей, шість коней (нім.)