Слава ЗСУ!

Поїзд вихоплювався із щупалець міста, й жаль у Мироновому серці спікся на вуглик: позаду зосталася частка його життя, яке віднині перебуватиме лише в пам’яті й ніколи більше не стане для нього щоденністю, побутом, середовищем, — інше життя не як продовження попереднього, а нова його якість чекає на Мирона; змійка з дванадцяти паквагонів ще намагалася поєднати два Миронові світи, проте, прямуючи до нового, старий взяти з собою не змогла; поїзд кричав на простогонах у розпачі за втратою, і водночас бадьоро вигукував у передчутті величної зустрічі з новим набутком; змійка звивалася, сичала, вибухала клубками диму й пари і осамотнювалася на зелених просторах; Мирон знаходився у невагомості між минулим і майбутнім…

А по обидва боки змійки розкинулася рідна земля, і такий її безмір, і кінця–краю їй немає: полотна полів, масиви лісів, тисячі сіл і сотні міст — як же такий безмежний простір могла зневолити чужа сила, де та її нещадна міць — в яких руках, в чиїх головах заховалася, і чому мільйони зневолених не можуть вирватися з лабет; де таїться наша неміч, як перемінити її в міць, чого нам не вистачає, що мусимо тягти ярмо, й чому наша любов слабша від ворожої ненависті?

Й дослухався Мирон до голосу вчителя, який залишився в тому житті, від якого змійка поїзда, відірвавшись, мов стріла з лука, віддалялася, а поєднати двох світів не могла.

«Ти дивуєшся, звідки взялося у завойовників стільки злоби, і не можеш собі пояснити, за що вони нас так ненавидять?.. Звісно, дивуватися є з чого, адже ми ніколи ні на кого не нападали, клаптика землі чужої не привласнили, віддали сусідові хліб, науку і культуру — з доброї волі чи ні, але ж віддали!.. А ти не задумувався досі над тим, що якраз через нашу слабодухість, згідливість, угідливість, покору ненавидять нас сусіди, адже ніхто не шанує раба?.. Скажеш мені, що нині ми перестали бути покірними, — о, завойовник озлоблюється за це на підлеглого ще дужче — яка ж то лють мусить проймати рабовласника, коли раб бере в руки зброю, щоб здобути свободу!»

«То який для нас вихід, учителю, коли ні покора, ані бунт не злагіднюють злоби чужинця і не знесилюють його?»

І почув Мирон відповідь з майбутнього його світу, до якого прямував поїзд:

«А ти добре приглянься до нинішнього суспільного ладу й побачиш, що сила ворожої системи насправді ілюзорна — через свою абсурдність: вона невластива людській психіці, оскільки створена штучно. Здоровий людський глузд не може визнавати новітньої лжерелігії, яка злочинця проголошує богом; новітньої лженауки, котра заперечує відвічні закони людських взаємин: право на власність, ініціативу, пошуки, сумніви, порозуміння; новітньої звичаєвості, яка примушує людей сповняти видумані ритуали; новітнього ідеологічного шаманства, що то заклинає зло в добро і навпаки… Проте злочинна система на якусь історичну мить примусила народ змиритися із мнимою реальністю, яка насправді є лише ідеологією у своїх абсурдних виявах, і підкоритися їй. Але не змогла закрити для мислячих людей лазівки для позитивної діяльності, а та лазівка — то облудне послушенство, яке дає змогу проникнути в організм системи й розкладати її зсередини, адже вона гнила… Я вже казав тобі, що маскування мусить стати на певний час єдиним засобом нашої боротьби…»

«Хто це говорить: ти, Йосафате, чи твій учитель? Обидва?.. Гаразд, я йду до вас на змову — тільки з єдиним застереженням: з огидою відштовхну від себе кожного, хто зробить хоча б незначний крок до колаборантства».

«А сам підеш в тюрму?»

«Я згоден і на тюрму, але тоді лише, як розпочну свій чин, і він дасть перший плід».

«Як зумієш це зробити?»

«Над тим, як повестися в новому житті, без упину думаю, Йосафате. Я вибираю літературу як найвластивіший для мене засіб боротьби: нині з наших рук вибивають меча, я ж підніму зброю мислі, чей же є різні види оружжя: езопівська мова, аналогії, підтексти…»

«А коли владці розпізнають твою хитрість, що тоді?»

«Якщо розпізнають, — значить, я влучив у ціль! Тоді й тюрма не страшна. Я за своє життя, навіть якщо доведеться провести його за ґратами, напишу одну велику книгу про нашу боротьбу, сумніви, гріхи, падіння, звитяги, каяття, й назву її “Кривавий тан”».

Поїзд перекроював навпіл зелене безмежжя, Мирон не відходив від вікна, любувався рідною землею і думав…

Яке то велике щастя випало мені — народитися на ній і пізнати ні з чим незрівнянну любов до батьківщини… Але де, для її захисту, маю шукати тієї духовної субстанції, яка витворить для мене новітню зброю? В собі? Так, у собі… і я викую її й піду на жертву заради святого покликання й солодкого прокляття. «Месники дужі візьмуть мою зброю…» Ні, сьогодні ця формула Лесі Українки має зазвучати інакше: «Месники дужі вручили нам зброю!» І в майбутньому ми здобудемо незалежність зброєю мислі: достатньо вже пролито крові за ціну свободи. Кривавий тан закінчується…