Слава ЗСУ!

– Слухай, Максе, де ти пропадаєш? – почув стурбований голос Світлани. – Я і в інститут телефонувала, і Льоші ... – Свєт, у мене все чудово... Довелося з’їздити в справах...

– То ти на мене вже не сердишся? Я в неділю трохи погарячкувала... – Звичайно, ні. Я теж був не зовсім правий. – Максе, давай сьогодні десь зустрінемося? – Не питання – о 19-й, де й завжди. – Домовилися, цілую. – Бувай, Свєтік. Максим подивився у вікно. Сумні думки про сварку лишалися позаду разом з обрисами дерев, будиночків, машин там, за вікном. Тепер він з усмішкою згадував причину їхньої суперечки.

Скоро вже й Дніпропетровськ. Сусідами Максима по купе були сивочолий полковник й дівчина років шістнадцяти. Офіцер, напевно, повертався з відрядження, був у військовій сорочці з короткими рукавами, сірих штанях, начищених до блиску черевиках.

«Людина твердих переконань, сувора, але й справедлива»,

– можна було сказати, дивлячись на нього. Дівчина, незважаючи на спеку, була в усьому чорному: берці, джинси, футболка з вампіром, темне волосся. Таким, як у військового, набором характеристик вона явно не володіла. Полковник читав газету, а дівчина у щось грала на своєму телефоні. Спостерігаючи, як вони поглядають одне на одного, хлопець ледь стримував усмішку. Йому згадувався вираз: «Дивиться, як Ленін на буржуазію». От тільки класифікувати, хто – «Ленін», а хто – «буржуазія», за виразами облич сусідів по купе було важко.

***

Гармонія природи: Світло й тінь, Одвічна боротьба між них – Хто переможе?

Покликані обранці зі світів, Почався бій. Чи схилить хтось з них чашу терезів? Чи зможе?

Мільйони літ – як мить, Не владен час над вічною ходою. І сяють як зірки – герої, Народжені невпинною війною.

Та їх захопить поєдинку вир, Зітре всі імена, карбовані віками, На зміну стануть нові генерали, І знову бій, і знову по спіралі.

Ні співчуття, ні страху, ні жалю, Найвища нагорода – йти до Бога. Є для бійців лиш дві дороги: Смерть-забуття чи слава перемоги.

Всі засоби, всі сили – все для цілі, А інше – то не важить для століть, Цей нескінченний бій, як вічність Наповнить Чашу вщерть та змінить світ.

Максим згорнув книгу.

Він сидів на лавочці в парку поблизу Лаври. Саме тут їм зі Світланою найбільше подобалося проводити час.

У Києві було прохолодно, мабуть, нещодавно пройшов дощ

– на асфальті стояли калюжі. Максим здалеку впізнав струнку тендітну постать коханої. Її довге хвилясте волосся золотило сонячне проміння. Світлана була, як завжди, пунктуальна.

– Привіт, Максе, ти знову з книжкою? Що зараз – гістологія, анатомія? Я не знаю... ще якась... – дівчина знову чомусь почала розпалюватись. – Ти хотіла сказати: цікава дисципліна, – не дав їй закінчити Максим. – Слухай, ти, здається, прийшла миритися? – Ах, так-так, а ти – почитати.

– Та годі, в мене є для тебе подарунок, – сказав Максим і, розстібнувши рюкзака, витяг пакет. – Ой, дякую, та тільки це вже не оригінально, Максе, а сьогодні не день студента чи перше квітня. Череп людини ти мені вже дарував. І взагалі, не потрібні мені твої подарунки. – Та це зовсім не череп, – хлопець глянув на загорнуту в пакет чашу. – Хоча ти знаєш, щось у цьому є, – він засміявся. – Байдуже, мені ні він, ні твої книжки не потрібні... Мені потрібен ти, – несподівано заявила Світлана. – Розумієш? З виразу обличчя коханої Максим побачив, що переконувати дівчину марно. Усередині в нього наче щось обірвалося. «Не потрібна золота чаша вартістю мільйони баксів? – мало не вигукнув він, не вірячи своїм вухам. – Хоча, звичайно, такий «подарунок » удома на поличці не поставиш, а мільйони ще треба отримати... Ох і мороки з цією...» – одна думка плавно перетекла в іншу.