Слава ЗСУ!

Раптом йому сяйнула одна ідея. Володар скарбу зітхнув і, згадавши слова старого мусульманина, тихо мовив уголос:

– Значить, не судилося... У чомусь старий таки був правий... – Що не судилося, який іще старий? – Світлана дивилася на нього широко розплющеними очима. – І де це ти так устиг попектися на сонці? – Справжня кримська засмага, – з усмішкою відповів Максим. – Слухай, я, здається, знаю, що з цим робити, – хлопець покрутив у руках пакет і надів рюкзак. – Ходімо! Він поцілував Світлану й, узявши її за руку, потяг за собою.

– Куди ти мене ведеш?.. – намагалась протестувати дівчина. Біля входу в Києво-Печерську лавру, як завжди, туди-сюди снували туристи, віруючі, монахи. Максим підійшов до ченця, котрий стояв поблизу входу, й збирав пожертви.

– Святий отче, візьміть цей подарунок церкві і, якщо ваша ласка, поставте свічечку за щасливе подружнє життя рабів Божих Максима й Світлани. Монах здивовано подивився на хлопця.

– Дякую, сину мій! А він важкий, – чернець узяв пакет у руки. – А що тут? – Гадаю, те, що більше знадобиться церкві, ніж мирянину. Прощавайте, отче. – Прощавайте, діти, – сказав монах услід, поклавши пакунок біля ніг. – А свічечку за ваше щастя поставлю обов’язково!

Максим і Світлана якийсь час ішли від Лаври мовчки, все ще тримаючись за руки. Біля парку Світлана не витримала.

– Слухай, Максе, – почала вона, – то була серйозна пропозиція чи черговий твій жарт? – Серйозніше нікуди... Вони порівнялися з лавочкою. Замість того, щоб сісти, Максим дістав з рюкзака чорну книжку, в якій устиг прочитати лише третій розділ, і поклав на відполіровану поверхню.

«Дякую, решта, мабуть, мені буде не цікава, та й не потрібна », – подумки попрощався з нею.

– Ти що робиш? – Світлана здивовано глянула на хлопця. – Як же книжка? – Вона знадобиться комусь іншому, а мені потрібна тільки ти. Закохані подивилися одне одному в очі. Максим пригорнув до себе дівчину й поцілував. Раптом його щось кольнуло біля серця.

– Що там у тебе? – запитала Світлана. – Уявляєш, анатом розповідав, що серце, – Максим засміявся, намацавши в кишені жилетки коштовний камінь, про який він зовсім забув. – А-а, я вже подумала, – в голосі Світлани було вдаване розчарування, – що там діамант. – Так, а в мене серце з діамантом, – чесно зізнався Максим, – а зовсім не золоте, як казала твоя мама. Сміючись, вони обнялися й пішли парком... Тим часом вітер розгорнув книгу й почав гратися її сторінками, аж поки не зупинився на перших рядках третього розділу.

Де є початок, де кінець – Вам скаже, мабуть, і дитина. Де золота є середина – Не кожен визначить мудрець.

Ніщо початком є всього, Кінець – то все вже означає, Лиш середина „є” і „має”, Вона життя і мить його...

18.11.2005 р.

ВСЕСВІТ…Безмежний та неосяжний... Парадокси дискурсу

– ВСЕСВІТ – як цвітіння квітки, хіба ти сам не бачив? Хіба про це можна розповісти?.. Олександр Скороход

Есе

Х Х удожній дискурс найновітнішого формату початку ХХІ сторіччя вражає своєю різноаспектністю. Метанаратив «ВСЕСВІТ » молодого українського прозаїка Олександра Скорохода свідчить про неординарність ідіолекту автора і в цілому про яскравість, креативність тенденцій у сучасному літературному процесі. Письменник репрезентує аспекти жанру, до котрого він звертається, концептуально акцентуючи увагу, принаймні, на двох значущих, актуальних для нього факторах, як-от: «сучасна філософська проза» і «молодіжний роман».