Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ВСЕСВІТ

про редакцію, енергійно розмахуючи матеріалом. Але завершити виступ завадив дзвінок мобільного. Хтось терміново викликав редакційного детектива. Без жодних плавних переходів, коротко кинувши: «Мушу бігти!» – Олег зник у коридорі.

Андрію довелося продовжити розмову.

– А ти молодець, – непомітно перейшли на «ти», – бачу, єдиноборствами займаєшся. Карате? – Так, кійокушин, – кивнув хлопець, зрозумівши, що Сан Санич розгледів набиті кісточки на його кулаках. – Контактне, значить… Може, чайку вип’ємо? Якраз обідати час, а в мене є свіжий зелений. Андрій погодився й повів гостя до так званої кают-компанії. Тут проходили всілякі редакційні збори та дійства – від щотижневої летучки, днів народжень і до щоденних обідів і вечірніх посиденьок.

У центрі кімнати розташувався довгий розкладний стіл. Праворуч – дві тумбочки з посудом і раковина. Біля стіни примостився холодильник, на якому стояла мікрохвилівка. Ліворуч – шафа-гардероб і кілька полиць, вщент забитих якимись книгами, брошурками, ксерокопіями. Якщо нічим зайнятися, то можна чудово «вбити» час, відшукуючи там щось корисне. Доповнювали картину електрочайник і телефонний апарат 30-х років.

Зараз тут, крім Лізи, верстальниці, нікого не було. Як завше, вона щось пояснювала по телефону. Однак, побачивши Сан Санича, швиденько кинула в слухавку чарівне: «Ну, мені пора вже бігти, бувай!» – зникла за дверима.

«Напевно, в асьці», – вирішив Андрій.

– А ви, Сан Саничу, до нас надовго? – поцікавився хлопець, заварюючи чай. – Та давай уже на «ти», Андрію. Гадаю, ненадовго, але тиждень, може два, побуду. Маю купу справ у Києві. Напій мав приємно-терпкий тонкий аромат якихось трав. Андрій і сам час від часу полюбляв купувати дорогі сорти чаю – з тих, що продаються на вагу в кіосках метро. Однак такий смачний, як оцей, і там траплявся рідко.

– Чудовий чай, – похвалив. – Еге ж, – погодився колега. – Ліі За Ю пригостив, е-е, знайомий китаєць. – Сан Саничу, а якою тематикою ви, тобто, ти займаєшся?

– Тематикою? Різною. В основному, – хитро примружився, – людина, людина цікавить найбільше… Та її обмеження. – А чому обмеження, а не можливості? – здивувався Андрій. – Якось усі більше можливостями цікавляться... – Як чому? Щоб з’явилися можливості, справжні можливості, а не ілюзорні, потрібно спочатку позбутися обмежень, створених не без «ведмежої» допомоги суспільства. Хлопець підняв брови, не зовсім погоджуючись, а Сан Санич, побачивши таку реакцію, продовжив:

-– Це ж дуже просто! Обмеження людини – на кожному кроці, вона просто обплутана мотузками «так треба», «так усі роблять». І виходить не людина, а мумія якась, – Сан Санич засміявся. – Типова установка, яка навіть і не усвідомлюється: треба ходити до школи, а не «потрібно навчатися»; треба закінчити інститут і отримати спеціальність, замість «стати найкращим у певній галузі». Усі повинні ходити на роботу, щоб заробляти гроші – на заміну – кожен найповніше розкриває свій потенціал… Одним словом, живемо в світі вигаданих бажань і стереотипів. Бідного пересічного громадянина годують ними змалечку й до глибокої старості, якщо він, звісно, доживає.

Співрозмовник зацікавив Андрія. Він уважно слухав, а тоді не втримався, запитав:

– Ну гаразд, так певною мірою і є, як ти кажеш, – багато цінностей нав’язуються. А що ти пропонуєш? Не ходити до школи? Кинути інститут і не працювати? Займатися тільки тим, що подобається? На що ж тоді, по-твоєму, перетвориться суспільство? Сан Санич хитро примружився, підлив у чашку окропу.

Попередня
-= 13 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 26.11.2014

Я б назвав цю книгу "щоденник" ("біографія" ) не більше. А взагалі враження від прочитаного позитивне . На трійку


Додати коментар