Слава ЗСУ!

– О, тату, дякую! – Аліса по-дитячому цьомнула батька в щоку. – Ой, борщ... зовсім забула! Ходімо мерщій на кухню, а то весь обід проговоримо. – Та знаєш, доню, я ненадовго, тож... – Так, – нахмурила брови Аліса, – надовго чи ні, а пообідати мусиш. Ходімо, а я тим часом розповім, що в мене новенького. Поки батько смакував борщ, донька переповіла, як працюється в адвокатській фірмі.

– Загалом, нічого екстраординарного, сама рутина... Принесла альбом і показала кілька нещодавно зроблених фотографій.

– Чудово, Алісо! Справді дуже гарні знімки, – похвалив батько, задоволено розглядаючи світлини. – Дякую! Ось за цією пташкою годину довелося побігати!

Якийсь час вони мовчки розглядали фотографію сойки.

– А як у тебе на особистому фронті? – трохи нерішуче поцікавився Григорій Петрович. – Тимчасове затишшя, – Аліса всміхнулася. – Перед бурею. – Отже, з Алексом остаточно все вирішила? – Остаточніше не буває. Ти ж мене знаєш. Він непоганий хлопець… Був... Але змінився, дуже змінився. Я не хотіла б провести із сьогоднішнім Алексом решту життя. Це йому й сказала. Гадаю, так буде краще для нас обох. – Що ж, доню, тобі вирішувати. Знаєш, питаю не з простої цікавості, а хочу, щоб ти знайшла нарешті гідного чоловіка й була щасливою. Після смерті мами нікому про тебе піклуватися, а я постійно в роз’їздах... – Та не хвилюйся так, тату! Я й сама вже цілком можу про себе подбати. А ось щодо обранця, то хочеться такого, щоб на все життя, справжнього принца... – Достойного такої принцеси, як ти, – засміявся батько і, трохи помовчавши, додав: – Бачив недавно Івана Івановича, передавав тобі вітання. Казав, що він дуже засмучений, що так усе склалося... До речі, тепер Алекс повністю перебрав керівництво компанією. – Так, веселого в тому, коли люди, які довго зустрічалися, розходяться, мало. Але таке вже воно, життя, – Аліса прибрала тарілку зі столу. – Тож Алекс, виходить, тепер директор? Треба ж… – Еге ж... Головне, Алісонько, знай: усе, що не діється, – то на краще! Дякую красно за гостинність і смачнющий борщ. Мушу бігти... – Пане Григорію, отак і кинете дочку у вихідний, побувши якусь годинку? – Чесно, Алісо, дуже невідкладні справи. Якби міг іще хоч трохи посидіти – неодмінно так і зробив би. – Ех, знаю я вас, – зітхнула донька. – Що ж, біжіть, їдьте до тих справ державної ваги... Тільки не забувайте й сюди зазирати при нагоді, гаразд? – Авжеж, Алісо. Попрощавшись із батьком, Аліса відчинила ворота й випустила «Мерседес», помахавши вслід. Потім засукала рукава легенького блакитного джемпера, зібрала волосся у вузол, щоб не спадало на очі, й заходилася далі поратися біля вазонів.

***

«Думати завжди потрібно ширше…» – самовдоволено посміхався до себе Юрій.

Тепер, коли він займав великий кабінет із шокуюче-широкими столом, кріслом, вікнами, почувався всемогутнім. Так, така розкіш і розмах з кого завгодно зроблять пана, навіть якщо він і був колись лише прислугою.

А цей каштаново-шоколадний колір! Здавалося, він просто стікав з кожної деталі інтер’єру, ще трохи – і затопить всю кімнату.

«Ну, хіба тут можна повноцінно працювати? – роздумував молодий начальник департаменту. – От обговорювати якісь невідкладні проекти, дискутувати, читати чи просто сидіти – це будь ласка, а працювати…» – він закинув ногу на ногу, а руки зчепив на потилиці, відкинувся на спинку крісла.