Слава ЗСУ!

«Ох, ці вже мені ... люди мистецтва... До речі, а непогано було б і вибратися кудись. А то сиджу тут, в офісі, й світу Божого не бачу. Все робота, бізнес, гроші. Ану його все... І без мене впораються».

Набрав секретарку:

– Віро, є ще сьогодні призначені зустрічі? – Так, о 18.20 з директором м’ясопереробного комбінату Шийком Степаном Степановичем. – У-у, це важливо. Так, слухай, зателефонуєш Оресту, нехай він з ним зустрінеться. Скажеш, що в мене термінові справи. Зрозуміла? – Звичайно, Олексію Івановичу. – Ну от і чудово. «Так, куди б заскочити у вільний вечір? О, ідея! Давненько я в «Бочку» не зазирав. Харизматичний заклад...» Викликавши Стаса, Олексій наказав готувати машину.

***

Була неділя. Цей день Юрій любив чи не найбільше. А причина доволі проста. По неділях хлопець вибирався на Петрівку на книжковий базар – справжній рай для любителів почитати. Юрій їздив сюди не лише вибирати книжки, а й розчинитися в натовпі, розвіятися від неприємних думок, які останнім часом постійно лізли в голову.

На Петрівці, як і завжди по неділях, вирувало вавилонське стовпотворіння. Народ вештався туди-сюди: хто в пошуках зошитів і канцтоварів, хто – підручників, а хто – літератури всіх жанрів і напрямків. Навколо деяких прилавків виникали справжні людські мурашники.

Юрій шукав щось новеньке з вітчизняної літератури. А це було нелегко. Його трохи турбувало поширення в повсякденному вжитку рідної мови, особливо останні кілька місяців. Спочатку хлопець звернув увагу на те, що на роботі майже всі розмовляли російською. А коли він, забувши цей неписаний звичай, говорив українською, на нього здивовано косились, а іноді й кепкували. Оксі теж писала листи російською, хоча вдома вони говорили рідною мовою. Чи, може, він просто не помічав?

Ось і тут, на Петрівці, можна відстежити російськомовну експансію: Юрій нарахував п’ять-шість точок, де продавали україномовну літературу, тоді як місць, де торгували всілякою езотерикою, було втричі більше. Він нічого проти російської мови не мав. Читав багато російськомовної літератури, вільно спілкувався російською. Але в глибині душі часто хотілося почути свою, рідну – українську.

З невеселими думками Юрій переходив від прилавка до прилавка, часом гортаючи якісь новинки. Поки що не знаходив нічого цікавого. Уже в кінці ринку натрапив на невелику розкладку. Продавець, чоловік років сорока п’яти, вже складав товар у коробки. Його робочий день закінчувався. А це нагадало Юрію, що завершується вихідний і завтра знову на роботу.

– Е-ех, – зітхнув уголос, розмірковуючи про плинність часу. Продавець уважно подивився на нього. – Чимось можу допомогти? – запитав українською, на превеликий подив Юрія. – Щось конкретне шукаєте? – Та, власне, ні... Просто дивлюся, що є новенького... – Зрозуміло, – кивнув чоловік і ще раз пильно глянув на Юрія, який зняв окуляри й помасажував повіки. – Болять очі?

– Так, останнім часом щось... Мабуть, нові окуляри треба замовити... – Ха-ха, ха-ха-ха! – розвеселився чоловік. – Замовити нові окуляри? О-хо-хо-хо-хо, ой, розсмішили, перепрошую... Юрій, певно, розсердився б і пішов собі, зважаючи на таку неоднозначну поведінку продавця. Та його чомусь зупинило оце «перепрошую». Згадав прощання з Оксаною в аеропорту й дивного незнайомця, який налетів на них.