Слава ЗСУ!

Такі думки відвідували Андрія, який лежав на верхній полиці плацкартного вагона в позі ембріона...

Те, що він жити не міг без пригод, знав давно. Однак, погодьтеся, пригоди бувають різні. Цього разу те, що з ним трапилося, було досить особливим, можна сказати, делікатним. Буквально за кілька днів до поїздки хлопець отруївся. Найвірогідніше якимось кефіром, а не горілкою, яка загрожує більшості нормальних громадян у передсвятковий час, бо ж сам Андрій алкогольні напої взагалі не вживав.

«Після високих філософських матерій стати «додатком до унітазу»…» – хотілося розсміятися. Та журналіст не ризикнув, бо шлунок іще трохи неадекватно поводився.

Потяг привіз його з друзями з Києва прямісінько до ІваноФранківська. Тут пощастило відразу сісти в маршрутку до Ворохти. Кілометрів за 30 від міста почалися Карпатські гори.

– Шкода, що Олег і Юля не поїхали, і Юрчик, тоді вся компанія була б у зборі, – дивлячись на пейзажі за вікном, зауважила Тетяна Андрієві й, нахилившись до Олі та Сергія, що сиділи попереду, захоплено вигукнула: – А яка ж краса навкруги! Тим часом гори за вікном виростали просто на очах. Спочатку вони більше нагадували далекі махрово-біло-зелені пагорби. Але потім, коли стрічка дороги вже почала губитися між ними, відкрилися справді казкові пейзажі. Смереки й високі ялини, трохи припорошені снігом, стрімкі гірські річки обабіч дороги – все навіювало відчуття надзвичайної природної сили, могутності й загадковості.

– Добре, що снігу багато, – відзначив Сергій, потираючи руки. – Накатаємось… Добравшись до містечка, друзі накинули важкі наплічники й рушили до хатинки, чи то колиби, як прийнято казати в цих краях. Це такий собі дерев’яний будиночок з маленькою верандою, кухнею і кімнатою, між якими вмурована піч з грубкою. У печі готували їжу, гріли воду, а біля грубки сушили одяг, повісивши на мотузки. Коли друзі підходили до будинку, назустріч вийшла господиня

– пані Марія. День був досить морозний, тож після привітання вона відразу провела гостей у колибу. Від печі йшло приємне тепло, і гості, поскидавши рюкзаки, кинулися гріти руки.

– Зимно сьогодні, – закивала пані Марія, – та тут ви точно не змерзнете… Що й де є, Андрій уже знає, тож усім розкаже й покаже. До речі, – господиня підійшла до печі, – я тут пляцок на свято спекла, їжте на здоров’я! – А що це за пляцок такий? – поцікавилася Тетяна. – Ех, ти, – засміявся Сергій. – Я й то знаю. Це такий пиріг, правда ж? – Так, карпатський пиріг, – погодилася пані Марія. Друзі подякували за гостинність.

– І ще, – вже у веранді сказала господарка Андрієві, який вийшов її проводжати, – дрова – в сарайчику навпроти. Там відчинено, беріть скільки стане, – й усміхнувшись, додала: – Гарно справити Новий рік. Мо’ ще навідаю сьогодні-завтра, тож будьте чемні! Друзі залишилися самі в теплій оселі. Дрова в печі весело тріскотіли. «Гарно погуляємо!» – подумав Андрій, усміхаючись.

***

Юрій важко прокидався. Кидало то в жар, то в холод, а голова просто розколювалася. Так промучився всю ніч, тільки час від часу провалюючись у важкий липкий сон. Він потягнувся за годинником.

«Тільки 6.30, о Боже! – рука безсило впала на ліжко. – Мабуть, знову температура…»

Хлопець дістав напівпорожню пачку «Колдрекса».