Слава ЗСУ!

Процес розпаковування подарунка – дійство, сповнене глибокого сакрального сенсу. Бо, звісно, ти очікуєш, а іноді навіть і здогадуєшся, що можуть подарувати. Але ось що саме? У їхній сім’ї це «що» постійно було загадкою, навіть страшною таємницею, яку в жодному разі не дозволяли розголошувати. Певна річ, кожен намагався хоча б трохи натякнути про бажання отримати той чи інший подаруночок, однак вирішальне слово завжди залишалося за тим, хто дарував. У їхній родині любили робити одне одному сюрпризи. Може, це спадкове?

Коли ж усі подарунки розпакували й обговорили, сім’я перемістилася на кухню. Сніданок складався з нез’їдених у святкову ніч салатів, традиційного олів’є, бутербродів, торта. Після – невеликий відпочинок, щоб «сало зав’язалося», – і на лижі.

Погода стояла напрочуд ясна. Сонце аж сліпило, відбиваючись від снігу. Аліса не пожалкувала, що взяла спеціальні сонцезахисні окуляри для лижників. Підйомник за якісь п’ятнадцять хвилин доправив їх до лижної траси. У цьому році каталися на лижах уперше.

Лижні спуски тут, у Ворохті, на будь-який смак. Від досить похилих і довгих – для початківців на бігових лижах, до досить-таки крутих – для гірських лиж і лижників «крутого» рівня. Аліса каталася переважно на останніх. Брат і батько не відставали – були теж управні лижники.

Під обід, коли на трасах стало вже більше народу, який нарешті попрокидався після святкувань, родина вирішила перепочити. Однак Алісу ще в дитинстві нелегко було змусити сидіти на місці. Так і зараз. Вона встромила лижі й палиці в сніг поблизу лісу й подалі від траси та заходилася катати снігові кулі, ліпити сніговика. Недалеко від підйомника Григорій Петрович нагледів якихось знайомих і приєднався до гурту пити гарячий чай за столиком на вулиці, поруч з невеликою кав’ярнею. Володя ж заходився допомагати сестрі. Швидко скатав і підкотив снігову кулю до Алісиної й разом урочисто встановили її зверху. Брат знесилено подивився на сестру, яка, як ніде нічого, знову катала сніг.

– Бачу, Алю, ти й без мене впораєшся. – Як без тебе? – дівчина хитро примружилася. – Ну, я ... той, піду, чайку поп’ю, а то вже зморився трохи... – Що ж, давай! Я до вас скоро приєднаюся. Аліса подивилася вслід брату й струсила рукавички від снігу: «Ох, уже ці чоловіки…» Невдовзі голова сніговика була готова. Дівчина обережно понесла її до двох інших. Вона так зосередилася, що зовсім не помітила, як по нероз’їждженій трасі прямо на неї мчав сноубордист. Вираз його обличчя свідчив, що хлопцю зовсім не хотілося туди, до лісу, але, мабуть, на сноуборді він стояв уперше і керувати як слід ще не навчився.

Намагаючись відхилитися праворуч чи ліворуч, він усе одно влучив просто в ціль – одинокого сніговика саме в той відповідальний момент, коли Аліса прилаштовувала йому голову. Снігове створіння розлетілося на грудки, засипаючи незграбного сноубордиста. Аліса зойкнула й упала трохи збоку, її також злегка притрусило снігом.

Із завалів виглядала шапка, рука без рукавиці й ноги зі сноубордом, намертво прикутим, чи то пак зафіксованим до ніг. Сюрреалістична картина якусь мить зберігала повну нерухомість, ніби застигла в часі й просторі. Ураз сніг розлетівся врізнобіч і з-під нього вискочив хлопець.

– Оце так вляпався! – встиг сказати він і знову загримів у сніг, забувши, що на ногах усе ще причеплений сноуборд. Сердито кехкаючи, визволив ноги й почав підстрибувати, витрушуючи сніг, що нападав за комір, чим викликав щирий сміх Аліси. – Та що ти зробиш! Ну й день! Хто вигадав ці дошки? Краще б на лижах, як нормальні люди, покатався... – розчервонілий молодик нарешті зупинився. – Ху-ух, – полегшено зітхнув, тільки тепер помітивши Алісу, яка все ще сиділа на снігу і тремтіла від сміху. – Ой! Вибачте, я вас не помітив, – сноубордист допоміг дівчині підвестися на ноги. – Ми, здається, вже зустрічалися? – трохи обтрусив її від снігу. – Перепрошую, що зіпсував такого сніговичка... Вперше спробував на цій дошці покататися – і от... Якби не сніговичок, то он та смерека мене зупинила б. Обоє розсміялися.