Слава ЗСУ!

Усе його життя здавалося хлопцю одним днем, і йому стало дуже сумно та самотньо. Так, у нього багато знайомих, як і в усіх, трохи друзів. Як і всі, він з кимось зустрічався, розходився, кохав. Ніби й Оксана йому подобалася, але особливої близькості не відчував. У душі гуляла порожнеча й холодила навіть під ковдрою. Він намагався знайти, зрозуміти, що ж іще тримає його на цьому світі,

– й не знаходив. Усе втратило сенс в одну мить і від цього нестерпно боліло в грудях. Хотілося плакати, кричати, бити стіни, але він знав, що це не врятує від пекучого болю. «То що ж я тут роблю? Навіщо все це? – запитував себе в розпачі. – Невже ж я народився тільки для того, щоб страждати? Куди дивиться Бог, якщо він є?»

Поступово Юрій провалився в сон.

Його душа вже, мабуть, і зовсім готова була б залишити тіло і цей такий несправедливий світ. Ба ні, щось у ній ще таки чіплялося за життя. Десь у глибині ще жеврів, певно, єдиний маленький вогник.

«Чому ж я досі живий? Моє життя втратило сенс... – продовжувався потік думок, коли він прокинувся. – Хоча «втратило» означає, що колись він таки був... А чи був він раніше?»

Юрія знову лихоманило. «Нібито ж було досить добре в дитинстві, й у школі. Потім інститут

– мабуть, узагалі найщасливіші роки. І тільки на цій роботі... все ніби стало якось не так, догори дригом», – хлопець знову закашлявся. «Напевно, до роботи я був на правильному шляху... Що ж я накоїв? Куди повернув, лишивши своє щастя, де заблукав?» – у розпачі Юрій перевертався на ліжку з боку на бік, не заходячи собі місця. Ковзнув поглядом за вікно до сірого неба, затягнутого хмарами.

«А десь далеко все ж є сонце, є небо, є Бог», – подумав, і очі наповнилися слізьми. Слова самі вирвалися з вуст:

– О, Господи! Боже, якщо ти є, а ти є, я знаю, допоможи мені, Господи, знову знайти себе й свій шлях у цьому житті! Не дай згаснути душі моїй марно, раніше часу. Дуже прошу, Боже, як ні про що

на світі! Тільки допоможи знову відчути себе потрібною цьому світові людиною й бути щасливим. Благаю тебе, Господи!

Знесилений, Юрій упав на подушку й знову забувся в дрімоті.

***

Олексій спав. Після того, як він зняв одне дзеркало з картини вже відомого нам художника, засинав важко. Довго не міг склепити очей. Чимось-таки вразив, зачепив його «Всесвіт», однак досі він не міг зрозуміти, чим же саме.

Знову й знову Олексій дивився на картину, і здавалося, щось важливе постійно вислизає від нього. Відчував якусь глибинну суть, але та не давалася йому, а тікала – раз по раз манила кудись за собою… Час від часу він бачив той самий сон, як і в ніч, коли вперше зняв дзеркало з картини. Це була ніби якась кімната, хоча навколо не було ані стін, ані стелі. Він був чомусь переконаний, що якби подивився під ноги, то там не виявилося б і підлоги. Вкотре повторювалося те саме. Він чув, швидше відчував, як щось падає, і намагався це загадкове «щось» ухопити. Однак, як тільки торкався до нього, навіть не розгледівши, все враз ніби вибухало. Урізнобіч летіли якісь корінці, листя, пелюстки… Так було й цього разу.

Різкий звук телефона розбудив Олексія. Розплющив очі, глянув на годинник – тільки сьома ранку.

– Олексію Івановичу, доброго ранку, – почув зі слухавки голос Ореста. – У нас надзвичайна ситуація. Аварія в одному з цехів. Перепрошую, що турбую, але вам потрібно терміново приїхати, щоб вирішити деякі питання… Олексій, після не надто веселого сновидіння та о такій ранній годині, був не «в гуморі». «Ще й доброго ранку бажає! Який же він у біса добрий? Що, без мене нічого вирішити не можуть? Ледарі… За що їм плачу?» У слухавку роздратовано кинув: