Слава ЗСУ!

– Призначаю тебе відповідальним за вирішення кризи до мого приїзду. Скоро буду. – Але, Олексію Івановичу, без вас… – Та ви що, безрукі там усі? Нічого за кілька годин придумати не можете? – гримнув. – Але потрібен ваш підпис, стосовно нового обладнання… – намагався пояснити Орест.

– Якого ще обладнання? – Ну, щоб замінити те, яке вийшло з ладу… – Замінити? А полагодити, що, вже не можна? – Боюся, що ні. Ми й так прострочили його використання на півтора року… – Чекайте на мене, – кинув слухавку Олексій. Коли він, зрештою, дістався роботи, то виявив, що в цеху, де виробляли начинки, зламалися два змішувачі з трьох. Ці італійські машини купили ще п’ять років тому. Ресурс вони вже відпрацювали і їх планували замінити сучаснішими. Орест пропонував зробити це ще восени. Як знав… А Олексій тоді вирішив зекономити. І ось результат. Директор розлютився.

– Олексію Івановичу, то що будемо робити? – Орест протер окуляри. – Я вже домовився з італійцями, за тиждень нове обладнання буде в нас. По двісті тисяч за кожну машину. Потрібен тільки ваш підпис, – простягнув директору папери. Олексій мовчки взяв документи і став переглядати. З’явився заввідділу контролю якості продукції Віктор Дем’янович. За ним йшов якийсь чоловік у робочому костюмі. Директор похмуро оглянув прибулих.

– Олексію Івановичу, ми тут прикинули, – бадьоро почав завідувач, вказуючи на чоловіка. – Федір Петрович, наш інженер, готовий полагодити машини за три дні. Треба тільки закупити деякі деталі, яких немає на складі. Ну, всього десь по 50 тисяч на агрегат і ще ремонтну бригаду організувати. – Якщо купити все сьогодні, то ми з хлопцями до післязавтра впораємося, – закивав Федір. Олексій зиркнув на Ореста.

– Та яке «полагодимо»? Усе це давно міняти треба! Воно й електроенергії втричі більше бере, й ефективність на сорок відсотків нижча, ніж у нових машин! Поремонтуєте старі, а через місяць зламаються, і що тоді? Знову купувати деталі? Та вони вже втретє ламаються, хіба ні? Віктор Дем’янович з інженером мовчали.

– Так, панове, а чому я про це не знаю? – розімкнув стиснуті щелепи Олексій. – То були «робочі» збої. Я гадав, що вам повідомляти про них не обов`язково… Річ у тім, що обладнання купувалося не новим,

а цього року його все одно міняти збиралися. Я ж знайомив вас із бізнес-планом...

– Значить, про необхідність купити нові машини ти постійно нагадував, а от про причини мовчав. Я що, сам повинен здогадуватися? Думки мав читати? – Ні, але… – Оресте Андрійовичу, так діла не буде. Вас звільнено за невиконання службових обов’язків. Крапка. Олексій повернувся до Віктора Дем’яновича й інженера.

– То, кажете, все можна відремонтувати за кілька днів, якщо купити деталей на сто тисяч? – Так, – упевнено закивав інженер. – Чудово, до роботи! Ви, Вікторе, тепер будете головним менеджером. Зайдете до мене, випишу чек на потрібну суму. І дивіться, не підведіть! – просвердлив суворим поглядом уже колишнього заввідділом з контролю якості. – Звісно, звісно, – залопотів той, ледь не розкланюючись. – От бачите, як треба працювати! – Олексій презирливо зиркнув на звільненого менеджера й пішов з цеху. Ореста ніби облили холодною водою. З помиями. Він, який сумлінно пропрацював на компанію з часу заснування, звільнений за «невиконання службових обов’язків»! Орест скрушно похитав головою, зняв і протер окуляри.