Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ВСЕСВІТ

«Що має загинути – загине, його не врятуєш, – подумав. – Я робив усе можливе…»

Листок 3

П П овернення до роботи після свят – непроста штука. Ще не розтанули в пам’яті образи Карпатських гір, ще не забувся смак пляцка, й навіть не встигла стати звичною засмага на обличчі, яку отримав на зимовому сонці... Аж ось заходиш до свого кабінету, бачиш робочий стіл, завалений паперами, купу принесеної кореспонденції, чуєш, як у кают-компанії розривається телефон, голос Зої Дмитрівни, яка закликає, щоб урешті-решт хтось узяв слухавку... Піднімаєш трубку, кажеш «алло» і все – почалися будні.

Андрій зітхнув. Можливо, так полюбилися Карпати за ці кілька років, що там бував, а, може, згадав Алісу. Видихнув повітря, повісив пальто в шафу і лишив спогади в спокої. Потім потер руки. Не тому, що в редакції досить прохолодно, просто скучив за роботою.

«Що ж, «кузня слова» чекає на своїх героїв. Ура, громадяни, ура!»

Андрій відчував, що якось змінився після Карпат. Був один крок, на який він не міг зважитися до поїздки в гори і який тепер здавався цілком логічним і слушним. Мабуть, контакт з природою робить людину простішою у вияві потреб і намірів. Хлопець нарешті вирішив попросити збільшити його скромну, за мірками журналістів, зарплату. Зважаючи на обсяг і рівень статей, які подавав до кожного номера газети, Андрій заслуговував на отримання більшого гонорару. Бо ж виконував роботу кількох журналістів.

Раніше про підвищення заробітної плати не дозволяла просити скромність, щось на кшталт: взяли такого молодого без стажу, то будь ласкавий, працюй, друже. І він справді старався, трудився з ентузіазмом, очікуючи, що підвищення в грошах не минути. За ці кілька років Андрій найчастіше отримував премії й надбавки за гарну роботу. Однак саму ставку Борис Едуардович підвищувати не поспішав. Чи то не вистачало коштів у редакції, чи ще обставини які не дозволяли. Та зараз Андрій відчував – момент істини настав.

Після обідньої перерви (це був гарний тактичний хід – після обіду будь-хто стає зговірливішим і доброзичливішим) Андрій упевнено рушив до шефа. У приймальні вловив здивований погляд Наталії Іванівни, секретарки, яка застигла з телефонною слухавкою в руці.

– А-а, заходь, заходь, Андрію! Тебе якраз Борис Едуардович, буквально щойно, просив покликати, – всміхнулася, відсовуючи телефонний апарат. – Якраз хотіла тобі телефонувати. Зі святами тебе! – Дякую, Наталіє Іванівно, і вас також! Як відпочили? Вдома? – Ага, в Києві, в сімейному колі. – Ох, цей родинний затишок... А я-от у Карпатах був. – Не хвилюйся, оком не змигнеш, як знайдеш свою другу половинку. – Це точно, – всміхнувся Андрій і постукав до редактора. – Ну й швидкий ви, молодий чоловіче, – Борис Едуардович сидів за столом і переглядав якийсь журнал. «Плейбой»? – здивувався Андрій. – Та не може бути! У йогото віці?»

«Побачив? – Борис Едуардович швиденько й по-діловому засунув видання до стосу журналів «Кореспондент» і взяв верхній номер, ніби переглядає статті. – Ох і молодь пішла...»

– Сідайте, – він хитро, як кіт, примружився на Андрія поверх окулярів. – Ось переглядав статті по культурі країн Сходу... – Борисе Едуардовичу, – рішуче почав Андрій, відчуваючи, що розмова може піти не в тому руслі й відкладеться на невизначений час, – я... – Знаю, – шеф підняв правицю, а потім відклав журнал, – знаю, що цікавишся тематикою...

Попередня
-= 38 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 26.11.2014

Я б назвав цю книгу "щоденник" ("біографія" ) не більше. А взагалі враження від прочитаного позитивне . На трійку


Додати коментар