Слава ЗСУ!

– задоволено констатував хлопець. – Я хочу й стану найкращим у всьому, що для мене важливе, – пообіцяв собі Андрій і міцніше стис кермо.

***

Доля часом любить робити різкі повороти. От їдеш собі тихенько, нікому, здавалося б, не заважаєш, а тут на тобі! Різкі бувають повороти, це я точно можу сказати! Так трапилось і в Юрія Петровича Бондаренка, ще недавно завідувача цілого відділу в компанії, а тепер безробітного. Здавалося б, тільки почав одужувати – аж тут новий віраж. Кохана Оксана, з якою збирався навесні одружуватися, написала, що Юрій, бачте, її більше не цікавить, а на їхніх стосунках на цьому можна ставити крапку. У листі були такі характерні звинувачення, що наречений, мовляв, її ніколи посправжньому не кохав і не цінував, і горда заява, що за кілька тижнів вона виходить заміж… за дизайнера з їхньої студії…

Звісно, Юрій і раніше відчував, що між ними не все гладенько, однак, щоб отак-от різко наречена сказала: «Ну все, побавилися – і досить, па-па»... для нього це справді був шок. Тепер, окрім роботи, він втратив близьку людину й стосунки, які, як-не-як, цінував і за які чіплявся до останнього.

«Ну чому життя таке жорстоке до мене? Скільки болю ще буде завдавати? Хіба моє серце кам’яне, щоб усе це витримати?»

– розпачливо думав Юрій. Намагався дотелефонуватися до Оксі в Штати, поговорити. Та колишня наречена не брала слухавку. Написав кілька електронних листів, які так і залишилися без відповіді. Усе скидалося на якийсь жахливий сон. Тоді Юрій вирішив напитися. Просидів у найближчому генделику майже до самого ранку. Ледь дістався свого третього поверху, зовсім п’яний і розбитий.

Сил вистачило тільки для того, щоб «на автоматі» зачинити вхідні двері, далі сам не пам’ятав, як добрався до ліжка і впав на нього в чому був. Але, як не дивно, не заснув одразу. Просто лежав і дивився в стелю, на темне небо з зорями за вікном, на предмети в кімнаті. Усе пливло перед очима.

Юрій почувався на самому дні. Не мав жодних сил і жодних бажань. Мабуть, якби старенька смерть з косою прийшла зараз по його душу, він так само байдуже проігнорував би і її. У голові безладно крутилися навіть не думки, а якісь уривки, слова.

«Чому?.. За що?.. Навіщо?..»

Нарешті він таки провалився у важкий сон без сновидінь. Та ненадовго. На світанку хлопець знову прокинувся. За вікном, яке бачив з ліжка, вже сіріло й зорі поступово зникали в промінні сонця,

яке сходило. У Юрія неймовірно боліла голова, ще й нудило після вчорашнього.

Зібравши рештки сил, сповз з ліжка. Дістався до туалету й довго «спілкувався» з унітазом. І тільки коли вже нічого не виходило зі змученого шлунка, зрозумів – усе, на цьому крапка. Помалу звівся на ноги та дістався умивальника. Ретельно прополоскав рота, вмився. Мокрим рушником обмотав голову. Потім, нарешті, підняв шапку, повісив пальто й шарф, які валялися в коридорі. А ще знайшов на ліжку розчавлені окуляри. Мабуть, не помітив, як впали з обличчя. Юрій зітхнув. Носив ці окуляри так довго, що вони стали вже звичними, майже рідними. Позбирав уламки скла та викинув разом з деформованою оправою.

«Так, дивись, і окулярів своїх позбудетеся», – чомусь згадав продавця з Петрівки. У книжці, яку він тоді купив, ішлося якраз про ефективний метод відновлення зору.