Слава ЗСУ!

– Та хіба при такій оплаті важливо, зрештою, хто правий? Держава чи клієнт? Звідки ця ваша дитяча справедливість узялася, га? Ми, «Консультант і Ко», точно нічого не втратимо, взявшись за справу, адже виграти непросто. І це розуміють усі… – Віталію Віталійовичу, я вже сказала: вважаю, що клієнт неправий – морально, перед законом і жителями столиці. Я не зможу проти своєї совісті відстоювати його інтереси в суді. Тому відмовляюся від справи, шукайте когось іншого, – стояла на своєму Аліса. – Ну й дивачка, – шеф відкинувся на спинку крісла, закинув ногу на ногу. – Що ж, не очікуй тоді від мене жодних серйозних справ у найближчому майбутньому, – вже роздратовано додав. – Ти бач, яка чесна стала! Справедливості їй закортіло… А чому ж раніше, коли отримувала юридичну освіту, про справедливість не подумала? Чи вважала, все, як у фільмах, буде?

Аліса сиділа мовчки, трохи насуплена. Її дивувала поведінка Віталія Віталійовича і його зацікавленість, щоб саме вона вела цю справу.

– Скажу відверто, дитинко: якби не твій батько, за такі вибрики просто взяв би та й звільнив на всі чотири сторони… Бо тепер твою роботу доведеться доручати комусь іншому, а всі в нас і так люди зайняті… – Мій батько вас зупиняє? Ну то звільняйте, ми ж не в дитячому садку чи в школі, я вже сама за себе здатна відповідати! – й собі роздратувалася поведінкою шефа Аліса. Віталій Віталійович секунду спопеляв її поглядом, а потім якось увесь аж пом’якшав, заусміхався, буквально розтікся в шкіряному кріслі. Тільки від Аліси не приховалося, що очі його так і залишилися колючими й злими.

– Ну, все-все, добре, Алісонько… Перепрошую, я трошки погарячкував, ви ж знаєте, ця робота, стреси, постійно на емоціях… Я ціную ваш дитячий ентузіазм відстоювати справедливість, а не заробляти гроші, але ж зрозумійте… Якби наша фірма займалася тільки «справедливими» справами, яку б заробітну плату ви отримували? Га? Мовчите? А я вам скажу яку… – шеф знову став суворим і холодним. – Мінімальну. Ось так-от. Бо платять багато не ті, кому потрібна справедливість, а ті, хто має підстави цієї справедливості якимось чином уникнути. МАЮТЬ ПІДСТАВИ, – виразно виділивши кожне слово, повторив. – І нас, як юристів, не повинні цікавити ці підстави чи, тим паче, «справедливість». Ми маємо шукати «як», як можна зробити так, щоб клієнт залишився задоволеним, розумієте? Так-то. Бачачи непримиренний вираз обличчя співрозмовниці, шеф підняв руки:

– Усе. Добре, не буду відбирати у вас і в себе час… Щось придумаю. Можете йти. Тільки, – Віталій Віталійович підняв указівний палець, – подумайте над цим: не «чому», а «як»! Аліса практично вибігла з кімнати. В її очах стояли сльози. Тільки тепер вона побачила й відчула всю неоднозначність її професії. «Як» – це невеличке слово, все звучало й звучало десь усередині, бентежачи своєю холодною жорстокістю та цинізмом. Вона майже фізично відчувала до цих двох літер якусь неприязнь, відразу. Аж здивувалася собі:

«Хіба можуть самі слова бути отакими? Отакими негарними? Чи то мені просто так здається?»

Раніше, чи то за збігом обставин, чи завдяки турботі шефа, всі справи, які їй доручали, мали зовсім однозначного, в усіх відношеннях, винуватця, якого слід покарати, та невинну сторону, яку й потрібно захистити. І вона, як адвокат, не шкодувала зусиль, щоб знайти необхідні законні способи, як (о, знову це слово! – Аліса скривилася, ніби від зубного болю) це зробити.