Слава ЗСУ!

Зараз ситуація зовсім протилежна. Компанія пропонувала за великі гроші допомогти їй уникнути відповідальності за незаконне привласнення землі й будівництво, а також ухиляння від сплати частини податків. І це при тому, що їх заздалегідь попереджено «Консультантом і Ко» про можливі наслідки! Однак Ольгу шеф за це попередження чомусь примусово відправив у відпустку за свій рахунок, дав розглянути питання іншій людині, яка, мабуть, таки знайшла чи, принаймні, подумала, що знайшла, «як», і заспокоїла клієнта.

Аліса категорично не збиралася захищати в суді таку компанію. Хоча, з іншого боку, розуміла, що за ту суму, яку пропонували, Віталій Віталійович знайде не одного непоганого адвоката, який зі шкури пнутиметься, аби догодити клієнту.

«Що ж робити? Невже немає справедливості на цій планеті? Яка іронія долі, чому саме я? – не могла заспокоїтись Аліса, – Ні, я бачу сенс професії юриста в тому, щоб захищати справедливість, а не гроші!»

Тут, трохи недоречно, задзвонив мобільний. Аліса глянула на номер – то була подруга.

– Алло! – Привіт, Алісо, ти їдеш сьогодні на йогу? – Та навряд, не знаю… – Що там у тебе трапилося? Голос у тебе якийсь дивний… – Та ось на роботі тут… От скажи, Марічко, тобі доводилося колись… Ну, одним словом, чи було так, щоб на роботі змушували робити те, що суперечить твоїм моральним переконанням, а за службовим становищем ти мала це робити? – Ну-у, – задумалася подруга, – хоча, ти знаєш, колись у студентські часи змушували. Я підпрацьовувала тоді в одному магазинчику. – І як ти вчинила?

– Як? – засміялася Марічка. – Та дуже просто! Працювала тоді у вечірню зміну, а хазяїн магазину часто змушував продавати прострочений товар, який не розкупили, – там йогурти всякі, молочні продукти, в основному… – Ну й що? Ти продавала? – Так, продавала. Його ж дружині та її подругам, які щовечора приходили після роботи скуповуватись, підтримувати свій бізнес. – Серйозно? – засміялася Аліса. – Ну ти й вигадниця! – Звісно, серйозно, чи то я коли таким би жартувала? – То ти справжня підпільниця, Марічко! – Буває, й так у житті треба, більше ніяк. То що з йогою? – Добре, – зітхнула Аліса, відчувши зрештою якесь внутрішнє полегшення. – Давай швиденько вирішу всі свої справи й тоді під’їду. Гадаю, що не набагато запізнюсь. Ти ж на машині? – Та не зовсім… – протягла Марічка. – Уявляєш, дала рідненьку «Субару» своєму хлопцю, а він її розгатив. Тепер машина в ремонті, а цей щасливчик у лікарні з трьома переломами лежить. – А чому щасливчик? – Бо, якби був цілий, я б сама йому ті руки й ноги попереламувала і на місце повставляла! І як відразу не додивилася, що вони не звідки треба ростуть! – завелася подруга. – Ну, все-все, Марічко. Нехай собі лікується, забудь. Заїду за тобою, як упораюсь тут з усім. До зустрічі! – Добре, бувай, – буркнула Марічка. ***

Чудово, коли все, що забажаєш, можеш собі дозволити. Матеріальна забезпеченість – одна з граней щастя.

«Одна, та не єдина», – гмикнув Олексій Іванович.

Велика простора кімната, яку він міряв кроками, була оформлена як виставкова зала. Тут він розмістив зібрання робіт митців сучасності, які почав колекціонувати кілька років тому. Найрізноманітніші напрямки та стилі, техніка виконання і вражаючі сюжети-образи.

Та не подумайте, що Олексій колекціонував тільки дорогі та відомі картини. Зовсім ні. Ймовірніше, це навіть було винятком. Адже розкрученість автора та висока ціна роботи може тільки свідчити, що його творчість стала вже визнаною і більш-менш сприйня