Слава ЗСУ!

Однак у глибині душі Андрій розумів, що насправді він боїться себе. Боїться вийти й програти. А ще більше, що з нього після цього сміятимуться й кепкуватимуть. Звичайнісінький дитячий комплекс. А ще знав: варто початися бою – й усі страхи та ілюзії розвіються, проявиться його справжня сутність. Не погана й не хороша. І ця сутність битиме і прийматиме удари, щоб перемогти або просто не програти.

«Мене можна перемогти, та дух мій не зламати», – з таким настроєм виходив Андрій на майданчик.

Двох перших противників він переміг відносно легко. У першому і другому раундах, відповідно, отримавши оцінки «вазарі»

– «півперемоги» за влучні удари, які відправили їх у нокдаун. Бій у півфіналі дався важко. Сил залишилося мало, та й отримані синці давалися взнаки. До того ж, суперник виявився достойним. Тільки

за різницею у вазі Андрію присудили перемогу після двох виснажливих раундів.

Поклонившись, згідно з етикетом, і потиснувши руку противнику, Андрій пошкутильгав до лавочки. Він у фіналі. Однак сил уже не лишилося не те що битися, а, мабуть, і кросівки зашнурувати.

Почався другий півфінал. На п’ятнадцятій секунді боєць відправив свого візаві в нокаут. «Іпон» – чиста перемога, констатували судді. В Андрія аж щелепа відвисла, коли він уважніше придивився до переможця.

«Не може бути! Та це ж той самий тип з кінотеатру!»

– Переміг Станіслав Підгайний, – почув суддю. Станіслав – кремезний, бритоголовий «амбал», як тоді його охрестив Андрій, пішов до свого місця в іншому кінці залу. Він єдиний з учасників, хто всі три поєдинки завершив достроково.

«Що за жарти долі… Ось тепер мені точно капець, – усе ще не міг отямитися Андрій. – І сил у нього більше, і важчий від мене… А може, сказати, що в мене травма? Хай віддадуть йому перемогу, а я все одно друге місце займу. Чемпіонат Києва. Срібна медаль. Помоєму, теж непогано. А травма справді, мабуть, є – он як рука біля ліктя болить, доторкнутися не можна», – аж скривився, легенько взявшись за лікоть.

Його сенсей у цей час був за суддівським столиком одним з рефері змагань. Він повернувся до Андрія і легенько кивнув. «От блін, тепер не відвертишся. Раніше треба метикувати…

– промайнуло. – Рятуйте, люди добрі, зараз убиватимуть! Що ж робити?..» – набігало одне за одним, коли почув, як оголошують фінальні бої. Андрій знову глянув на тренера. Аж тут пригадав, як той часто повторював: «Коли не знаєш, що робити – роби крок уперед!». Усі сумніви й вагання зникли. Він знав, що вийде і проведе бій.

– На татамі запрошуються Станіслав Підгайний та Андрій Токаренко! Бій за перше місце! Андрій усе чув ніби крізь вату. Він повністю зосередився та мобілізувався. Зникли і поразки, і перемоги, залишився тільки двобій. Гонг. Перший раунд. Руки й ноги Андрія працюють у максимально можливому темпі, атакуючи суперника, відбиваючи удари. Той тільки криво посміхається й насідає, намагаючись витіснити за межі майданчика. Він явно свіжіший. Удари, як кувалдою. Однак Андрій не падає. Судді викидають прапорці – нічия.

Гонг. Другий раунд. Піт заливає Андрію очі. Він чує своє важке дихання, ледь встигає відбивати шалені атаки суперника, лише зрідка контратакуючи. Майже в глухому захисті. Противник сам не свій. Розлючений, що ніяк не може звалити з ніг цього «інтелігента ». Останні тридцять секунд. Андрія тримає на ногах тільки думка, що коли вистоїть до кінця раунду, то буде зважування і суперник програє, бо важчий. Поступово крива посмішка зникає з обличчя Станіслава. Він і сам уже притомився, що, правда, не заважає йому частувати Андрія градом ударів. Андрій стоїть. Судді знову викидають прапорці – нічия. Зважування.